Писати про себе - справа невдячна та важка. Тому я вирішила скористатися тим, що про мене написали iншi, та розмістити тут статтю, яка була надрукована у журналі "Адвокат" i досить повно розповідає про мій професійний шлях.

Але є питання, яке я не можу оминути та маю відповісти на нього особисто - чому я вирішила прийняти участь у цьому конкурсі, незважаючи на свій відносно молодий вік у порівнянні із іншими юристами, які також висували свої кандидатури. Отож я хотіла б поділитися з вами своїм баченням.

Існує уявлення про те, що суддею міжнародної судової установи має бути фахівець у галузі міжнародного права. Через це більшість кандидатів на цю посаду складали юристи міжнародники, що мали науковий ступень. Але Європейський суд з прав людини в цьому аспекті суттєво відрізняється від інших міжнародних судових установ - його рішення глибоко входять в питання правових традицій держав-учасниць, та від судді - представника держави жадають пояснень щодо роботи внутрішньої правової системи, а отже він має досконально знати право внутрішнє, i особливо процесуальне.

Інша суттєва "деталь" - це суд з ПРАВ ЛЮДИНИ. Нещодавно відомий англійський професор Costas Douzinas у своїй книзі "The End of Human Rights" висловив занепокоєння тим фактом, що правами людини переважно займаються "дослідники, дипломати та багаті юристи - міжнародники:…. чий досвід порушення прав людини зводиться до подання ним поганої пляшки вина". Сказано різко, але автор має рацію. Дипломатам та юристам - міжнародникам бракує інтуїтивного відчуття існування проблеми порушення особистих прав i свобод через відсутність будь-якого досвіду власних зіткнень з такими порушеннями, який, в кінцевому рахунку, i має виховати почуття "моральної несумісності", як сказав би Сергій Ковальов, із фактами нехтування правами людини...

Досвід, необхідний для захисту прав людини, не набувається в чистих та комфортних кабінетах при написання досліджень про відповідність чи невідповідність українського законодавства міжнародному з тих чи інших питань. Цей досвід, тверда позиція та переконаність у правильності того, що робиш, з'являється після місяців та років ВЛАСНИХ спроб пробити глуху стіну вітчизняного правосуддя, врятувати невинних та допомогти хоч чимось тому, хто потрапив у скрутне становище. Цей досвід набувається в багатогодинних очікуваннях слідчих та суддів, у спілкуванні з підзахисним в умовах прослуховування кімнат побачень СIЗО, в ознайомленні з матеріалами справи в темних коридорах судів без будь-яких умов, в марних спробах зламати замкнуте коло міліція-прокуратура-суд тощо.

"Судити" означає "мати судження", а право мати судження отримає той, хто спочатку навчився захищати. Недаремно в деяких країнах суддею може стати тільки людина, яка була адвокатом, та на власному досвіді знає, що таке пересічному громадянину потрапити у жорнова правосуддя. Захищати людину, яка зазнавши переслідування становиться абсолютно беззахисною, в Україні важко, набагато важче ніж робити це в міжнародному суді.

Мене підіймали по ночах з ліжка тільки тому що чергову жертву катували у міліції, мені погрожували слідчі, намагалися підкинути наркотики та відсторонити від процесу. Мені у вічі сміялися судді та прокурори при черговій спробі підняти питання тортур, на моїх очах рвали мої клопотання.

Чи є подібний досвід важливішим для Суду ніж досвід наукової праці? Напевне ні - Суд однаково потребує i теоретиків i практиків (поширена думка, неодноразово висловлена багатьма дослідниками, що у складі Суду мають бути однаково представлені три фахові категорії: науковці, судді та адвокати). Але ризикну висловити думку, що вибір на користь однієї з цих категорій має також залежати від особливостей країни, яку такий суддя буде представляти. До цього часу суддею від України був дійсно видатний юрист - міжнародник, професор Володимир Буткевич. Рік за роком він вкладав у рішення Суду квінтесенцію української правової думки. Внесок його переоцінити неможливо, як i неможливо уявити, що український науковець що прийде йому на заміну зможе додати новий підхід i нове бачення.

Мені здається, що змінити його на цій посаді має практик, який збереже цінність запровадженого Володимиром Григоровичем, але додасть своє, практичне, бачення. Більшість грубих порушень прав людини в Україні постає не через недосконалість законодавства (яке ми швидко "підлатали" під міжнародні стандарти), а саме через усталену хибну правозастосовну практику. Адже стратегічна роль Європейського суду з прав людини - це допомога державі якнайшвидше вилікувати її хвору правову систему. I практики - адвокати, судді, прокурори - на відміну від науковців, знають всі проблемні моменти вітчизняних традицій застосування права.

Оцінюючи власні можливості під цим кутом зору я i вирішила прийняти участь в цьому конкурсі - сподіваюсь, що мій практичний досвід роботи в Україні є достатнім для того, щоб не просто ідентифікувати недоліки системи, а й пропонувати шляхи їх подолання. Чому не змогли отримати можливість бути обраними більш досвідчені адвокати та судді? Так склалося в нашій країні, що володінню мовами, необхідному для роботи в Європейському суді з прав людини, адвокати та судді не приділяють достатньої уваги, на відміну від юристів - міжнародників. В мене була така перевага. Крім того, я маю спеціальну освіту та добре розуміюся на Конвенції i прецедентній практиці суду завдяки своїй дворічній роботі в цій інституції (до речі, Суд стурбований тим фактом, що нові судді, які мають прийти, не будуть достатньо обізнані з його практикою, i це може привести до певної непослідовності). Поєднання цих якостей, вважаю, i схилило думку екзаменаційної комісії на мою користь.

Суддями не народжуються та на суддю ніде не вчаться. Щоб бути гідним цієї посади треба дуже любити людину та оцінювати обставини кожної справи через призму цієї любові та поваги до людини. Така любов та відповідний досвід виховують інтуїцію щодо того, що добре, а що погано навіть там, де немає конкретних знань.

Журнал "Адвокат" №4, 2007