Промова в судових дебатах у справі про розбій

Промова у судових дебатах адвоката Юдківської А.Ю., захисника підсудного К.

Шановний суд, Ваша Честь,

Справа, яка розглядається зараз, є типовим прикладом того, як повний правовий нігілізм – заперечення норм законності може завести слідство у тупик.

Вичерпавши можливість встановити осіб, що скоїли злочин, слідство пішло іншим шляхом – обвинуватило того, хто не брав у ньому участь, а тому не вважав за потрібне втікати і переховуватись, як це зробили злочинці, а спокійно знаходився вдома, бо й гадки не мав, що саме він виявиться зручним для ролі “козла відпущення”.

Мій підзахисний заперечує свою участь у вчиненні злочину, і це підтверджує інший підсудний - Сергій М. Алібі К. нічим не спростовано. То ж є доцільним детально розглянути, які саме докази протиставило слідство показанням К.а

Затримання К., як підозрюваного у вчиненні злочину, відбулося без встановлених статтею 106 КПК підстав, висновок про його причетність до злочину з самого початку носив характер припущень та ґрунтувався виключно на показаннях іншого обвинуваченого по справі – Сергія М., які він давав на попередньому слідстві, внаслідок катування, без адвоката, та від яких він відмовився в суді .

Не можна не визнати, що на жаль більшість кримінальних справ про тяжкі злочини починається з того, що підозрюваного затримують, кидають за грати, б'ють, катують, добивають визнання. Потім, в суді підсудні скаржаться, заявляють, що в них «вирвали» зізнання незаконним шляхом, що їхні «явки з повинною» це вимушена самообмова. Але даремно - їм не вірять, такі скарги розглядають як наклеп на слідчих, спробу уникнути відповідальності за скоєний злочин. Ця хибна практика знаходиться в істотному протиріччі з принципом презумпції невинуватості.

В ході судового слідства державний обвинувач ставив працівникам міліції питання стосовного того, чи були ними застосовані незаконні заходи фізичного чи морального примусу. Це смішно. Жоден з працівників міліції та, які дійсно повсюди порушують вимоги Конституції та міжнародних норм та шляхом примусу, погроз, умовляння, обіцянок або тортур отримують визнання у формі «лже-повинних», якою безумовно є явка з повинною М. – ніколи і ні за яких обставин не визнавав застосування недозволених методів ведення слідства. Якщо ми будемо спиратися на такі свідчення працівників міліції, ми повинні будемо визнати, що тортури у нас не застосовуються взагалі.

Цих осіб треба допитувати не про те, чи били вони підслідних, чи загрожували, чи умовляли зізнатись. На всі ці запитання відповіді будуть заздалегідь негативними, це очевидно.

Але чомусь прокурор не визнав за потрібне запитати чому була спотворена суть такої процесуальної дії як «явка з повинною» (ст.96 КПК), чому працівники міліції надали цьому форму явки, заздалегідь знаючи, що підозрюваний затриманий та доставлений ними ж під конвоєм.

То це правовий нігілізм чи фальсифікація, службовий підлог?

Чому не було складено протокол затримання у відповідності зі ст. 106 КПК України та Положенням про короткочасне затримання осіб? Тільки для того, щоб в умовах тортур, фізичного та психічного насильства, без їжи, сну, домогтися від затриманих зізнання, яке й було оформлене у випадку з Сергієм М. як явка з повинною, а у випадку з Наташею М. як так зване пояснення, що за законом уявляється як протокол добровільної розповіді вільного громадянина, її добровільної співпраці з органами. Тільки в суді з'ясується, що цей протокол Наташа навіть не читала, і підписала не дивлячись, тільки б припинилися тортури та насильство, та інформація, що міститься в цьому протоколі буде нею спростована в ході досудового слідства, коли випущена на свободу вона отримає сон, їжу та доступ до захисника.

І тільки після цих зізнань в справі “з'явиться” слідчий, яка і складе протокол про затримання в порядку статті 115 КПК та допитає їх.

Допитані у судовому засіданні працівники міліції Б., М., С. визнали, що підсудні були ними затримані за підозрою у вчиненні злочину та доставлені у відділ міліції 3-го лютого зранку та вдень. Але згідно матеріалів справи їх було затримано слідчим тільки 4-го лютого, отже всі ці протоколи пояснень та лже-явка з повинною М.. не мають ніякої доказової сили у відповідності з ч.3 ст. 62 Конституції України. Позиція Європейського Суду з прав людини дуже чітка у таких випадках – якщо затримання особи не було належним чином задокументоване (запротокольоване), Суд визнає порушення ст.5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Про порушення ст. 96 КПК у випадку з М. говорить також зайве твердження у кінці «Написано собственноручно без физического и морального воздействия со стороны сотрудников милиции».

Нащо потрібна така кінцівка під добровільною явкою, якщо вона дійсно добровільна, та до цього юнака, що “щиро зізнався” не застосовувалося психічне чи фізичне насильство? Такі записи під протоколами навіть допитів підозрюваних не передбачені КПК. А такий запис під “добровільною явкою з повинною” свідчить лише про одне - знали, що били та знущалися, знали що це беззаконня, а тому «підстраховувалися» заздалегідь даними підтвердженнями, що все було “стерильно”, тому що передбачали, що в суді цей “щиро зізнавшийся” грішник заявить, що його затримали, потім били, погрожували і обіцяли. Як тут не згадати народне - «на злодії шапка горить».

На які докази спирається твердження в обвинувальному висновку про те, що “К. організував та очолив злочинну групу, розробив план скоєння злочину , направленого на заволодіння чужим майном шляхом розбою, пов'язаного з проникненням в житло, визначив об'єкт злочинного посягання, місце та спосіб скоєння злочину ”.

Я вже стверджувала у своїх клопотаннях на досудовому слідстві, що ця ідея вигадана, взята в буквальному розумінні “зі стелі”, тому що жоден (!) з допитуваних осіб – свідків чи обвинувачених ніколи не стверджував нічого навіть приблизно схожего на це.

Навпаки, навіть якщо ми й розглянемо здобуті незаконним шляхом пояснення М. Н. і Ма., то вони стверджували, що саме М. належала ідея, виражаючись їх мовою, “лупанути” Кри-ця. Але досудове слідство ці показання проігнорувало. Я впевнена, що за цим стоїть не що інше, як помста слідства К.у за спробу поскаржитися на побої та катування, застосовані до нього працівниками міліції з метою “вибити” зізнання.

Щоб хоч якось “притягнути” відведену слідством К. ведучу роль у злочині, був вчинений тиск на свідка Ч., який у судовому засіданні показав, що слідчий намагалася нав'язати йому думку про те, що М. підкорявся К.у (а.с.239). Але свідок підтвердив рівність стосунків між хлопцями та відсутність будь-якої залежності. Незважаючи на це, в протоколі його допиту на досудовому слідстві з'явилася фраза “М. к К. с уважением относился, это был его идеал, М. в присутствии К. хотел казаться старше и серьезнее”. Так вона і залишилася у матеріалах справи, тому що протокол свідок підписав не читаючи, хоча нічого подібного він не казав, про що й підтвердив у суді. Чергове беззаконня у цій справі.

Дивна річ – до тиску та незаконних методів вдавалися й тоді, коли в цьому не було необхідності. К. ніколи не заперечував і на всіх допитах показував, що 1-го лютого він зустрівся з М. та його товаришами на Індустріальному мосту, що він бачив валізу з речами, стояв біля неї разом з «Малим». Але цього було замало, потрібні були неспростовні докази. Свідок См., який вперше і востаннє бачив К., Л. і невідомого Сергія, до речі з відстані, саме тоді 1-го лютого, показав, що може впізнати одного з хлопців по розрізу очей. Тоді йому були пред'явлені для впізнання три фотокартки - на одній з яких був К., на двух інших - двоє підлітків (а.с.122). Допитаний в судовому засіданні він показав, що “впізнав” К. тільки тому, що він підходив за віком, і він й досі не впевнений що хлопець на фотокартці - один з тих, кого він бачив 1-го лютого разом з М.. То навіщо ж було вдаватися до такого грубого порушення ст. 174 КПК України, яка передбачає пред'явлення для впізнання фотознімків осіб, які не мають різких відмін у зовнішності. Ще одно свідчення безпорадності слідства та його нехтування законом.

Які докази навело слідство на підтвердження “стабільності та стійкості складу організованої групи”, коли перекваліфікувало дії обвинувачених з ч.3 на ч.4 ст. 187 КК України? Жодного. Постають питання: чим підтверджена стійкість групи М. – К. – Л. – невстановлений Сергій, відповідно до ст. 28 КК України, згуртованість , тобто міцні внутрішні зв'язки, загальні правила поведінки, високий рівень узгодженості дій учасників, якщо ці особи знайомі між собою “шапочно”, вони не знають навіть прізвищ та координат один одного? Чи є будь-який доказ стабільності групи, тобто тривалості (мова йде утворення групи та скоєння нападу в межах одного місяця - січня), системності і детальній організації функціонування групи?

Як відомо, основною відмінною рисою організованої групи від групи з попередньою змовою є спрямованість на вчинення двох або більше злочинів. То чи містять матеріали справи будь-який натяк на планування будь-якого іншого злочину цими особами? Чи є у цих матеріалах прямий або опосередкований доказ про причетність К. до цього злочину?

Це все риторичні питання, відповідь очевидна – не містять матеріали справи жодних доказів на підтвердження неіснуючого. Слідство, отже, занотувало власні міркування і звинуватило К. у тому, що саме ж слідство і вигадало.

Я також скаржилася на грубе порушення ст. 62 Конституції України у обвинувальному висновку, де так детально описаний хід подій, що розгорталися 31.01.2004 р. в квартирі потерпілого Кри-ця. Ні з матеріалів досудового слідства, ні в судовому слідстві не встановлено, яким чином стало відомо, хто саме зв'язував руки, а хто застосовував ніж, якщо самі потерпілі цього сказати не можуть, вони навіть не впевнені в кількості осіб, які були в квартирі, (два, чи три, чи п'ять), принаймні ті два хлопця, яких вони бачили, були в масках і вони не в змозі їх впізнати, а показань Л. та невідомого Сергія немає в розпорядженні слідства. На жаль Суд позбавив мене можливості отримати від слідчого, яка була допитана в судовому засіданні, відповідь на це запитання.

Чому так охоче слідство вхопилося за пістолет, що фігурував у так званої “явці з повинною” М.., так, що навіть нав'язало цей пістолет потерпілим. Дійсно, як може людина в майже повній темноті, за одну секунду роздивитися, що саме було в руках у грабіжника, від якого отримано миттєвий удар. Удар призвів до падіння, при падінні шторою було накрите обличчя, після цього очі були зв'язані липкою стрічкою. Це все. Ніякої можливості взагалі побачити будь що у потерпілого не було і це очевидно. У його заяві в міліцію, також як і в заяві іншої потерпілої А. (а.с.8-9) немає жодної згадки про пістолет. Цей пістолет з'явиться пізніше, після того, як працівники міліції виб'ють цей пістолет із М...

І все це зроблено тільки для того, щоб кваліфікація злочину була зроблена за більш “тяжкою” статтею – 187 КК України - розбій, замість ст. 186 (грабіж), яким цей злочин й був насправді, незалежно від того, хто брав у ньому участь .

Відповідно до закону основною ознакою для відмежування розбою від насильницького грабежу є характер фізичного і психічного насильства. Розбій – це напад, скоєний з застосуванням або погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, а насильницький грабіж передбачає насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або погрозу застосувати таке насильство. Потерпілі отримали легкі тілесні ушкодження, що не спричинили короткочасного розладу здоров'я. За таких умов демонстрація зброї, як засіб погрози, була необхідною ознакою для того, щоб слідство отримало можливість кваліфікувати діяння як розбій.

Що стосується ножа, що був взятий з кухні потерпілого та приставлений до його обличчя з вимогою негайно видати речі та гроші, навіть без погрози застосувати насильство (і це підтвердив потерпілий в судовому засіданні), то це типовий ексцес виконавця.

Таким чином, навіть якщо б і було доведено, що К. брав участь у злочині, його діяння мали кваліфікуватись за ч.3 ст.186 КК України.

Я сподіваюсь, що суд надасть відповідну оцінку тому факту, що К. на протязі всього слідства, і досудового і судового, давав послідовні показання. У суді Сергій М. визнав, що обмовив К., що навіть домовленість зустрітися наступного дня відбулася 30 січня вже після того, як К. покинув хлопців та поїхав додому.

Допитаний в судовому засіданні інспектор Б., розповідаючи про хід дізнання показав, що потерпілий у розмові з працівниками міліції говорив тільки про двох Наташ та М.. (а.с.206).

Проведені трасологічна та дактилоскопічна експертизи показали, що серед слідів рук та взуття, вилучених з місця події, немає слідів К..

Нарешті ось показання М.. у судовому засіданні: “Меня заставили написать, что К. б ы л участником. К. не знал об ограблении.” (а.с.187 об.)

Слідство не дозволило матері та сестрі К.а підтвердити його алібі, повністю проігнорував їхню заяву, та роз'яснивши якесь невідоме положення закону, згідно якого показання родичів на користь людини не беруться до уваги. Але суд допитав Ольгу та Інну К., яки підтвердили, що на протязі всього дня 31 січня він був вдома, на їхніх очах.

Та постає питання: чи брав К. участь у злочинній події? Чи був він 31 січня на квартирі потерпілого Ігоря Крикливця?

Захист ставить його, виходячи з Закону: чи є хоча б один доказ, який би достовірно, не лишаючи жодних сумнівів, підтверджував участь К.а у скоєнні злочині?

Та на які докази може спертися суд?

Захист констатує, що доказів, які б підтвердили винність К. немає. А це означає, що мій підзахисний має бути виправданий.

Виходячи з Закону, захист просить суд виправдати К. за недоведеністю його вини у скоєнні злочину, звільнити його з-під варти. І це є Закон, це є істина.

Ваша Честь, у цьому залі прозвучали Ваші слова “Я не ґрунтую вирок на припущеннях”. Я хочу на це сподіватися. Я вірю, що цього разу закон та справедливість будуть вище за “укладену практику”.

І останнє. Хоч ми і прагнемо досягти істини в судовому процесі, ми не готові її досягати, приносячи в жертву людську гідність. Наносячи підозрюваному жорстокі удари, можна отримати від нього як правдиві так і неправдиві зізнання, але демократичне суспільство вже не може зробити вибір на користь обвинувачення такої людини, щоб не заохочувати насильство проти нього та інших, що знаходяться у подібному стані.

Прошу долучити текст захисної промови до матеріалів справи.

----------------- 

Промова у судових дебатах після відновлення судового слідства

Шановний суд,

На протязі двох місяців велося судове слідство по цій справі. Два місяці, крок за кроком, намагався захист відмежувати істину від домислів, припущень та вигадок досудового слідства. В ході судових засідань з'ясувалась незаконність методів ведення досудового слідства та його повна безпорадність у спробі навести законні та переконливі докази вини К. у скоєнні інкримінованого йому злочину. Захист довів не тільки неправильність кваліфікакції дій підсудних, але й повну відсутність жодного здобутого законним шляхом та переконливого та достовірного доказу причетності К. до розбійного нападу, а тому ставив питання про його виправдання, оскільки це єдине дозволене законом рішення у такій ситуації.

Як не прикро, але свята правосуддя того разу не відбулося. Судове слідство також велося неповно та необ'єктивно, та, як вбачалося, ставило метою “захистити честь мундиру” недобросовісних працівників міліції.

Тільки цим можна пояснити вчинений на підсудних психічний тиск, під впливом якого вони, вже після закінчення судового слідства, де вони намагалися хоч якось прояснити істину, раптово , на відновленому судовому слідстві , відмовились від цієї позиції та заявили про повне визнання своєї вини, стверджуючи одну й ту ж фразу: “показання, данні на досудовому слідстві підтримую”. Але чуда не відбулося, мертве дерево цієї справи не перетворилося на живе. Це так зване “каяття” ще глибше загнало судове слідство в кут, тому що на протязі всього досудового слідства підсудні М., М.Н. та Ма. плуталися у показаннях, давали свідчення, які суперечили одне одному, а тому незрозуміло, що ж саме вони підтверджують зараз.

Аналіз доказів, що включені слідством в ці два томи кримінальної справи, їх ретельно співвідношення з Законом, дозволяє побачити безпорадність пред'явленого К. обвинувачення. Це говорить про те, що слідство вибрало хибний шлях, не там, чи не так шукало винуватих.

Обставини розбійного нападу, покладені в основу обвинувачення, нічим не підтверджені , а саме:

•  не з'ясовано скільки саме було нападаючих, оскільки потерпілий, відповідно до його показань, цього сказати не може, а М. спочатку стверджував, що їх було три (К., Л. і Кощей), потім – що тільки два (Л. і Кощей);

•  не наведено жодного доказу наявності організованої групи з усіма кваліфікуючими її ознаками;

•  К. навязана організаторська роль у вчиненні злочину всупереч зібраним доказам по справі , а саме показанням М. Н. та Ма. про те, що саме що саме М. належала ідея пограбувати Кри-ця Це йому вкрай необхідні були гроші саме в той момент – не було чим розрахуватися за квартиру, яку він знімав. Саме він пропонував пограбування знайомого своєї сестри – громадянина Лівану Самара (про що К. ніколи не знав і не чув), саме у нього в квартирі зберігався пістолет (який бачили як до скоєння розбійного нападу, так і після). (т 1, а.с.70, 40, 67, 101, 104);

•  не конкретизовані дії співучасників під час скоєння розбійного нападу, вилучення грошей та спричинення тілесних ушкоджень потерпілим, про що детально викладено в клопотанні про повернення справи на додаткове розслідування, в задоволенні якого судом було безпідставно відмовлено всупереч вимогам ст. 281 КПК України.

В обвинувальному висновку, всупереч вимогам ст.223 КПК України не наведені докази вини К. у інкримінованому йому злочині, не вказано, чому слідство бере до уваги одні докази, здобуті з порушенням закону та не зважає жодної уваги на повну відсутність доказів на підтвердження версії слідства про обставини скоєння нападу. В силу ст. 67 КПК України при оцінці доказів жоден з доказів не має наперед встановленої доказової сили. Явка з повинною М. – це фальсифікація, яка не може бути взята до уваги в силу ст.62 Конституції України, тому що М. був затриманий працівниками міліції, що підтверджено ними в судовому засіданні. На протязі всього судового слідства М. намагався довести, що показання щодо К. на досудовому слідстві були ним дані через фізичний та психичний тиск, що К. не приймав участь у скоєнні злочину ( т.2 а.с. , , ).

К., який з самого початку слідства давав послідовні показання, незважаючи на побиття, підтверджені висновком судово-медичної експертизи, погрози, шантаж та умовляння працівників міліції, вистояв і в суді. Він не пішов на запропоновану судом угоду - визнання вини в обмін на значне пом'якшення участі не тому, що не кається в тому, до чого причетний, не тому, що не боїться бути ув'язненим на тривалий строк, а тому, що не хоче, не може обмовити себе та визнати те, чого ніколи не чинив та вчинити не міг. Він визнав та щиро покаявся в тому, в чому вважав себе винним – брав участь у розмовах про злочин, їздив дивитися об'єкт посягання, але нічого не зробив для того, щоб запобігти вчиненню злочину, не зміг чи не захотів віднестися до цього з відповідальністю. Саме за це він просив вибачення у потерпілого в залі суду.

Судове слідство було відновлене для вирішення питання про правильність кваліфікації дій підсудних і визначення ролі кожного з них у вчиненні злочину, в якому вони обвинувачуються. Незважаючи на це, у суда так і не з'явився будь-який доказ, який би достовірно, не лишаючи жодних сумнівів, підтверджував би участь К. у злочинній події 31 січня на квартирі потерпілого Кри-ця.

Таким чином, захист просить постановить єдине дозволене Законом рішення в цій справі - виправдати К. за недоведеністю його вини у скоєнні злочину.