Апеляційна скарга у справі про розбій

До Апеляційного суду міста Києва

01601,Київ,вул. Володимирська,15

через Подільський районний суд м. Києва

адвоката Юдківської А.Ю.,

Печерська колегія адвокатів м. Києва,

01021, м. Київ, вул. Грушевського 28/2

тел. роб. 253-52-42

по справі

К. Олександра Володимировича,

засудженого вироком Подільського районного

суду м. Києва від 14.09.200_ року по ст. 187 ч.4 КК

України до 8 років позбавлення волі

АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА 

Вирок Подільського районного суду міста Києва від 14.09.200_ року є незаконний, необґрунтований, винесений з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповноті, однобічності судового слідства. Висновки суду у вироку не відповідають фактичним обставинам справи, встановленим у судовому засіданні, не дана належна оцінка всім доказам. Вважаю, що оскаржуваний вирок відносно К. та інших має бути скасований та направлений на новий розгляд зі стадії досудового слідства, виходячи з наступних обставин.

I. Кваліфікуюча ознака злочину, за якою засуджено підсудних – «вчинений організованою групою» (ч.4 ст.187 КК) є безпідставною, у вироку не наведено її обгрунтування, вона не знайшла свого підтвердження ні на досудовому слідстві ні в суді.

Взагалі, всупереч вимогам ст. 323-324 КПК України, п. 18 Постанови Пленуму ВСУ “Про виконання судами законодавства і постанов Пленуму ВСУ з питань судового розгляду і постановлення вироку”, будь-якого обґрунтування кваліфікації злочину суд у вироку не навів, тому здогадатися, чому вирок винесено саме за ч.4 ст. 187 КК доводиться “методом виключення”. Ч.4 ст. 187 КК України передбачає відповідальність за розбій, спрямований на заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах, або вчинений організованою групою, або поєднаний з заподіянням тяжких тілесних ушкоджень. Потерпілий отримав легкі тілесні ушкодження, вартість майна, яким заволоділи підсудні, складає 6000 грн.22 коп., що не є великим розміром (менш ніж у двісті п'ятдесят разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян). А тому залишається “організована група”, вигадана слідчим без будь-яких зрозумілих підстав і так само безпідставно перенесена у вирок.

У постанові про перекваліфікацію злочину з ч.3 ст. 187 КК України на ч.4 ст.87 КК України від 24.03.0_ (т.1 а.с.4 ) зазначено, що “ в січні 200_ р. К. маючи злочинний умисел, спрямований на скоєння злочину проти власності, з корисливих спонукань, з метою незаконного збагачення організував і очолив стійке злочинне угрупування… об'єднане єдиним планом з розподілом функцій учасників групи спрямованих на досягнення цього плану…Вказана організована група характеризувалася стабільністю та стійкістю складу, розробкою та узгодженням плану, домовленістю до скоєння злочину …”

Все це є штучно вигаданим. Ні матеріали справи, ні данні судового слідства не містять жодного доказу цим твердженням! Про яке стійке злочинне угрупування може йти мова в сенсі ст. 28 КК України, якщо в компанії М. – К. – Л. – невстановлений Сергій немає ні згуртованості , що розуміє під собою міцні внутрішні зв'язки , загальні правила поведінки, високий рівень узгодженості дій учасників (ці особи знайомі між собою “шапочно”, вони не знають навіть прізвищ та координат один одного), ні стабільності , тобто тривалості (мова йде утворення групи та скоєння нападу в межах одного місяця - січня), системності і детальній організації функціонування групи. Ознака стійкості злочинного угрупування розуміється, головним чином, як багаторазовість вчинених або задуманих злочинів, як злочинна діяльність, здійснювана протягом досить тривалого часу (а не одного місяця!), тобто з використанням кількісних критеріїв . Основною відмінною рисою організованої групи від групи з попередньою змовою є спрямованість на вчинення двох або більше злочинів .

Жодного посилання на намір щодо будь-якого іншого злочину у матеріалах справи немає, окрім умовляння М. його сестри М.Н. та Ма. Н.О. про пограбування ліванця Самара. Але до чого тут К. і інші? В суді моє питання до М. для з'ясування цієї обставини було зняте, як таке, що не має відношення до справи ( т.2 а.с.294 об.)

Крім того, питання організованої групи не досліджувалося в суді, підсудні про це не опитувалися і від цього не захищалися.

Таким чином, кваліфікація злочину за ч.4 ст.187 є безпідставною, бездоказовою, вона не знайшла свого підтвердження ні в суді ні в матеріалах справи.

•  Незалежно від того, скільки осіб приймало участь у нападі, та незалежно від процесуальних порушень, у суду не було підстав для засудження підсудних за розбій.

Підсудний М. в своїх показаннях - і в судових засіданнях, де він стверджував що до квартири потерпілого піднялися тільки “Кощей” і “Малий”, і даних на досудовому слідстві, де він “долучив” ще й К., - був послідовен в одному – якщо й був зговір між учасниками нападу (незалежно від їх кількості), то він був направлений тільки на грабіж , ніякого зговору на нанесення тілесних ушкоджень, погрози чи застосування будь-якої зброї у них не було . Досудове слідство спочатку вибило із М. показання про те, що 31.01 він начебто привіз пістолет, який начебто йому давав К. на зберігання ( т.1 а.с.28 ), а потім “нав'язало” його потерпілому Кр-ю, хоча у його заяві в міліцію, також як і в заяві іншої потерпілої А. ( т.1 а.с.8-9 ) немає жодної згадки про пістолет. Але потерпілий в суді пояснив яким чином цей пістолет з'явився у його повторних поясненнях на досудовому слідстві та детально роз'яснив чому він не може нічого взагалі сказати про цей пістолет, якого він не бачив ( т.2 а.с.181 об.-182 ). Не з'ясувавши протиріччя між всіма показаннями про пістолет, які містяться в матеріалах справи, суд був вимушений визнати у вироку, що “ в ході судового слідства не знайшло свого підтвердження застосування пістолета під час вищеописаних подій ”.

Що стосується ножа, то домовленості про його застосування ніколи не було, та жоден з підсудних не сказав ані слова про ніж чи про намір його використання. Цей ніж був взятий з кухні потерпілого з власної ініціативи та застосований лише одним з нападників (ким саме –не встановлено ні слідством, ні судом) , який вийшов за межі домовленості, а значить це був типовий ексцес виконавця. Таким чином, інші нападники (один чи два залишається невстановленим) взагалі не можуть відповідати за його застосування.

Будь-яких даних про те, що хтось з нападників мав умисел на застосування зброї, яке могло б призвести до заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, у справі немає, і суд у вироку на них не послався.

За таких обставин злочинні дії нападників має бути кваліфіковано як грабіж, поєднаний з проникненням у житло, тобто за ч. 3 ст. 186 КК.

Більш того, постановляючи вирок суд виходив з показань підсудних, наведених у вироку та визнаних судом правдивими, де мова йшла про намір викрадення чи пограбування.

•  Висновки суду про те, що К. був організатором злочину, розробив план та розподілив функції між учасниками є безпідставними.

Визнавши на емоційному рівні, без жодного доказу, наведення мотивів та підстав цього твердження, що К. “організував та очолив групу з метою здійснити розбійний напад…розробивши план та розподіливши функції між учасниками” ( т.2 а.с.315 ), суд не тільки погрішив проти істини, але й грубо порушив вимоги ст.275 КПК України, оскільки К. обвинувачувався лише за ст.187, без посилання на ч.3 ст.27 КК України, яка визначає організатора та його роль.

Твердження про організуючу роль К. - нічим не підтверджена вигадка, тому що жоден з допитуваних осіб – свідків чи обвинувачених - ні на слідстві ні в суді не казав нічого навіть приблизно схожего на це .

Навпаки, і сестра Сергія М. Наталя, і Ма. стверджували, що саме М. належала ідея пограбувати Кр-ця. Це йому вкрай необхідні були гроші саме в той момент – не було чим розрахуватися за квартиру, яку він знімав. Саме він пропонував пограбування знайомого своєї сестри – громадянина Лівану Самара ( про що К. ніколи не знав і не чув ) (т 1, а.с.70, 40, 67, 101, 104 ). Що стосується пропозиції пограбування, то в суді підсудна М. Н.. заявила, що не пам'ятає, кому належала ідея пограбувати потерпілого ( т.2 а.с.290 ), підсудна Маю ще раз підтвердила, що ідея пограбувати Кр-ця належала М. ( т.2 а.с. 292 ), в той час як сам М. і на досудовому слідстві і в суді стверджував, що ця ідея належала саме Ма. (т.1 а.с.22, 24-31, 109, т.2 а.с.278 об., 295 ).

Про план скоєння нападу та розподіл ролей жодним з підсудних ні на досудовому слідстві, ні в суді не було сказано ані слова.

Але всі ці факти були цілком проігноровані як досудовим слідством так і судом. Не розрішивши протиріч в показаннях, досудове слідство самовільно призначило організатором К., а суд черговий раз не знайшов за потрібне з'ясувати істину.

Допитаний в суді свідок Ч. показав, що «на следствии давал правдивые показания, но следователь давил на меня, пытался навязать мысль, что М. подчинялся К.. Я сказал, что такого не было» ( т.2 а.с.239 ).

Всупереч цьому, суд зазначив у вироку, що “такі ж показання свідок давав і в ході досудового слідства, а тому суд вважає їх правдивими. У суду немає підстав не довіряти поясненням свідка, оскільки вони послідовні та не суперечливі, а тому вважає їх правдивими.” ( т.2 а.с.317 )

Посилання у вироку на організаторську роль К. без будь-якого наведеного доказу є істотним порушенням ст. 323 КПК України щодо обґрунтованості вироку.

•  Висновки суду щодо причетності К. до скоєння злочину носять вірогідний характер, базуються на єдиному доказі, отриманому незаконним шляхом (“явці з повинною” М.), та не підтверджуються іншими зібраними по справі доказами.

Висновок досудового слідства про причетність К. до скоєння злочину з самого початку носив характер припущень та ґрунтувався виключно на показаннях іншого обвинуваченого по справі – Сергія М., які він давав на попередньому слідстві, без адвоката, внаслідок застосування тортур. Від них він відмовився в суді . Його так звана “явка з повиною” є фальсифікацією, так само як і первинні покази двох інших підсудних – М. Н. та Ма.

Затримання М.., М.Н., Ма. не оформлювалось протоколом всупереч вимогам ст. 106 КПК України та Положенням про короткочасне затримання осіб. Як показали підсудні, в умовах тортур, фізичного та психічного насильства, без їжи, та сну від них домагалися зізнання, яке було оформлене у випадку з Сергієм М. як явка з повинною, а у випадку з Наташею М. як так зване пояснення, що за законом уявляється як протокол добровільної розповіді вільного громадянина, її добровільної співпраці з органами. В суді Наташа М. підтвердила, що цей протокол вона навіть не читала, і підписала не дивлячись, тільки б припинилися тортури та насильство ( т.2 а.с.190, 291 об .), та інформація, що міститься в цьому протоколі була нею спростована в ході досудового слідства, коли випущена на свободу вона отримала сон, їжу та доступ до захисника.

І тільки після цих зізнань в справі “з'явилася” слідчий, яка і склала протокол про затримання в порядку статті 115 КПК та допитала їх.

Допитані у судовому засіданні працівники міліції Б., М., С. визнали, що підсудні були ними затримані за підозрою у вчиненні злочину та доставлені у відділ міліції 3-го лютого зранку та вдень ( т.2 а.с.200 об., 205, 220 об .). Але згідно матеріалів справи їх було затримано слідчим тільки 4-го лютого, отже всі ці протоколи пояснень та лже-явка з повинною М. не мають ніякої доказової сили у відповідності з ч.3 ст. 62 Конституції України . Позиція Європейського Суду з прав людини дуже чітка у таких випадках – якщо затримання особи не було належним чином задокументоване (запротокольоване), Суд визнає порушення ст.5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Про порушення ст. 96 КПК у випадку з М. говорить також зайве твердження у кінці «Написано собственноручно без физического и морального воздействия со стороны сотрудников милиции». Такі записи під протоколами навіть допитів підозрюваних не передбачені КПК. А такий запис під “добровільною явкою з повинною” свідчить лише про одне - били та знущалися, знали що це беззаконня, а тому «підстраховувалися» заздалегідь даними підтвердженнями, що все було “стерильно”, тому що передбачали, що в суді цей “щиро зізнавшийся” заявить, що його затримали та катуванням вимагали зізнання.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконим шляхом, - говорить ч.3 ст.62 Конституції України.

Відповідно до п.19 Постанови Пленуму ВСУ “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, докази повинні визнаватися такими, що одержані незаконним шляхом тоді, коли їх збирання здійснено з порушенням …встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку.

Навіть після того, як міліціонери пояснили в суді, що підозрювані були ними затримані, та М. вже після затримання виявив бажання написати “явку з повинною”, у суду це беззаконня не викликало ні осуду, ні визнання незаконності подібної фальсифікації доказів. Навпаки, суд протизаконно послався на цю лже-явку як на доказ та на пом'якшуючу обставину при призначенні покарання М.

На протязі всього судового слідства, п'яти судових засідань , М. намагався довести, що показання щодо К. на досудовому слідстві були ним дані через застосовані тортури, що К. не приймав участь у скоєнні злочину ( т.2 а.с. 187 об.,241 об.,278 об., 279 ).

Але головуючим було вчинено на підсудних шалений психічний тиск, під впливом якого вони, вже після закінчення судового слідства, де вони намагалися хоч якось прояснити істину, раптово , на відновленому судовому слідстві , відмовились від цієї позиції та заявили про повне визнання своєї вини. При цьому, як вбачається з протоколу судового засідання, Ма. та М. Н.. так і не зрозуміли до кінця в чому вони каються ( т.2 а.с.291, 292, 296 об. ). М., “визнав” лише “явку з повинною”, неприпустимість якої як доказу доведена вище.

Таким чином, твердження у вироку, що винність К. підтверджується поясненнями підсудних М., М. Н., Ма.. та поясненнями свідка Б. є хибним.

Про “цінність” та “безсумнівність” пояснень М. вже вказано вище.

Що стосується посилання на показання підсудних Ма., М. Н. та свідка Б., то у суду виникли явні проблеми з відносимістю доказів.

Підсудні Ма. і М. Н. ніяк не можуть підтверджувати чи не підтверджувати участь К. у скоєнні нападу, оскільки вони самі, відповідно до матеріалів справи, не були під час скоєння злочину на квартирі чи біля будинку потерпілого. Вони підтвердили лише те, що не заперечував сам К. – участь у розмовах 30.01.200_ та поїздку в цей же день до дому потерпілого.

Свідок Б. є працівником міліції, який затримував М., а отже не може мати будь-яких достовірних даних щодо того, чи приймав К. участь у нападі.

Доказів, які б достовірно, не лишаючи жодних сумнівів, підтвердили участь К. у скоєнні злочині не знайшло ні слідство, ні суд.

•  Висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні та не відповідають фактичним обставинам справи. Суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки. Судом грубо порушені вимоги ст. ст. 64, 323, 334 КПК України, щодо законності і обгрунтованості вироку, обставин, які підлягають доказуванню, та змісту судового рішення.

•  Закон зобов'язує суд ґрунтувати вирок на доказах, зібраних згідно з нормами КПК і досліджених в судовому засіданні . Якщо висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні, вирок визнається таким, що не відповідає фактичним обставинам справи (ст.369 КПК України).

Незважаючи на це, суд у вироку послався на обставини, які не були предметом судового розгляду та не вивчалися у суді, по них не ставилися питання підсудним та свідкам; а також визнав доведеними обставини всупереч отриманим в суді док а зам .

А . Так, мотивувальна частина вироку починається з опису подій 28.01.0_ р., коли Ма.. розповіла про офіс потерпілого, де знаходяться гроші, та начебто на прохання К. показала на місцевості цей офіс ( т.2 а.с.315 ). Але в судовому засіданні події 28.01. не досліджувалися взагалі . Жодного слова у суді не було сказано про офіс, про намір його пограбувати, про поїздку на місце його розташування. Підсудні про це не розповідали, їх про це не розпитували, вони від цього не захищалися ! А отже посилання у вироку на цю подію має бути виключено як таке, що не підтверджено доказами.

Б. Про розробку плану скоєння злочину в суді мова не велася взагалі, так само як і про розподіл ролей та функцій між учасниками. Тому це посилання також підлягає виключенню, як таке, що не знайшло підтвердження в судовому засіданні.

В. У мотивувальній частині вироку всупереч всім показанням підсудної М.Н., даними як в ході досудового слідства так і в суді, стверджується, що вона достовірно знала про наміри К. і М. викрасти майно ( т.2 а.с.315 ). Навіть на відновленому судовому слідстві, де під впливом тиску головуючого вона визнала обвинувальний висновок та “покаялася”, вона сказала: “Я не знаю, зачем нужно было показывать дом. Была цель наказать Игоря за то, что он обманул Наташу” ( т.2 а.с.291 ).

Г. Ні Наталя М., ні інші підсудні не казали ні на досудовому слідстві ні в суді, що вона показувала хлопцям будинок на прохання К. ( т.2 а.с.315 ). Це – бездоказова вигадка слідчого, сліпо перекопійована суддею у вирок.

Д. Суд не мав права посилатися у вироку на пояснення М. в якості обвинуваченого, оскільки він відмовився від них в суді і суд не з'ясував причину розбіжностей в показаннях. Що стосується його “каяття” на відновленому судовому слідстві, то під впливом головуючого він визнав лише лже-“явку з повиною” . Саме це від нього вимагав головуючий, тому, незважаючи на чергове підтвердження застосування насильства до нього у міліції, він вимушений був під тиском сказати: “ Можно сказать , явка с повинной написана без воздействия милиции… Явка с повинной написана можно сказать , чистосердечно” ( т.2 а.с.294 ).

Є. На протязі всього як судового так і досудового слідства, підсудні Ма. і М. давали суперечливі показання щодо того, від кого виходила ініціатива пограбування: Ма. стверджувала що від М., М. – що від Ма. ( т.1 а.с. 22, 109, 40, 67, 101, 104, т.2 а.с. 186, 190 об., 278 об., 292, 293, 295 ). Так і не з'ясував цієї істотної суперечності , всупереч логіці зібраних доказів , суд у вироку зазначив: ”Правдивість пояснень підсудної (Ма.) підтверджується вищевказаними поясненнями підсудного М., даними в ході досудового і судового слідства, які підсудною під сумнів не ставилися і не оспорювалися (!!!)” ( т.2 а.с. 317 об .)

2. Суд не взяв до уваги докази, які свідчили про непричетність К. до скоєння злочину. Так, у вироку не згадано про дві проведені досудовим слідством експертизи – трасологічну ( т.1 а.с.155-156 ) та дактилоскопічну ( т.1 а.с.171-173 ), висновки якої були досліджені судом ( т.2 а.с. 272 об .). Відповідно до цих висновків, у квартирі потерпілого не виявлено слідів взуття та відбитків пальців К. . Суд умовчав про цю обставину, не дав оцінки цьому важливому доказу .

Так само як і проведений обшук у квартирі К. не дав бажаних слідству результатів – жодного доказу причетності К. до скоєння злочину знайдено не було ( т.1 а.с.225 ). І знов суд обійшов у вироку мовчанням цю обставину.

Таким чином, безпідставно не прийнявши до уваги докази, що свідчили на користь К. – алібі, підтверджене свідками К. О.В. та К. І.В., висновки експертиз, результати обшуку, а керуючись лише суперечливими показаннями підсудного М., суд порушив вимоги до ст.67 КПК, згідно якої ніякі докази не мають наперед встановленої сили.

•  Відмовивши в клопотанні про повернення справи на додаткове розслідування (про що буде сказано нижче), суд позбавив себе можливості з'ясувати обставини нападу, а тому сформулював нечітке і неконкретне обвинувачення.

Обійшовши мовчанням обставини скоєння злочину , суд грубо порушив вимоги ст.ст. 64 і 334 КПК, що передбачають встановлення і зазначення у вироку часу, місця та способу вчинення злочину.

•  Тенденційність та явний обвинувальний нахил судового слідства призвели до його однобічності і неповноти: обставини, що мають істотне значення для справи залишилися недослідженими.

Судове слідство було проведено неповно, обставини скоєння нападу не вивчалися судом взагалі. Досудове слідство самостійно, не спираючись на будь-які докази “призначило” виконавців певних дій при нападі. Суд не тільки не зробив жодної спроби з'ясувати істину, а й зупиняв намагання адвокатів це зробити. Небажання суду встановити істину по справі, його прагнення “прикрити” недоліки досудового слідства, простежується з протоколу судового засідання:

Так само суд не побажав і встановити дані, що характеризують осіб підсудних, що не дало можливості правильно визначити мотив злочину, що мало істотне значення для вирішення справи та визначення ролі кожного з підсудних у вчинені злочину:

На зняття питання щодо пропозиції М. пограбувати ливанця Самара, яке мало безпосереднє відношення до вирішення питання мотивації дій підсудних я вже вказувала вище.

Пояснення підсудної Ма. про те, що у М. не було грошей платити за квартиру та він вимушував дівчат шукати гроші ( т.1 а.с.67, 101, а також зауваження до протоколу судового засідання) пройшли поза увагою суду.

Всупереч вимогам ст. 334 КПК України, суд у вироку не навів та не надав жодної оцінки показанням свідка В. С.А., яка підтвердила в суді, що підсудний К. працював у неї та отримував гроші, на які він жив, а також дала йому позитивну характеристику.

Незважаючи на все це, суд у вироку послався на “врахування осіб підсудних”.

Суд у вироку посилався на показання свідків Сі. та О., які начебто були понятими при відтворенні обстановки і обставин подій, проведеній за участю М.. При цьому суд не дав оцінки показанням М., який стверджував, що цих осіб він бачить вперше, що ніяких понятих при відтворенні не було. ( т.2 а.с. 270 об .) Суд не звернув уваги, що ці “поняті” не відповіли на конкретні запитання М. про обставини, які могли б бути відомими тільки учасникам події (щодо кількості машин, осіб, що брали участь та ін.) а також що їх показання на досудовому слідстві, на які він послався у вироку, повторюють один другого дослівно, тобто просто перекопійовані з одного комп'ютерного файлу у другий, а отже є фальсифікацією (т.1 а.с. 78-79) .

Суд не дав належної оцінки грубому порушенню слідчим статті 174 КПК України, яка передбачає пред'явлення для впізнання фотознімків осіб, які не мають різких відмін у зовнішності. Всупереч цьому, свідку См. були пред'явлені для впізнання три фотокартки - на одній з яких був К., на двох інших - двоє підлітків ( т.1 а.с.122 ). Допитаний в судовому засіданні він показав, що “впізнав” К. тільки тому, що він підходив за віком, і він не впевнений що хлопець на фотокартці - один з тих, кого він бачив 1-го лютого разом з М. Не звертаючи на це уваги, суд послався на його показання як на “послідовні і не суперечливі” ( т.2 а.с.317 ).

Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.200_ р. судове слідство було поновлене “для вирішення питання про правильність кваліфікації дій підсудних і визначення ролі кожного з них у вчиненні злочину, в якому вони обвинувачуються”.

Тоді захист висунув клопотання про додатковий допит потерпілих для конкретизації дій підсудних. Суд у задоволенні цього клопотання відмовив, визнавши, що судом обставини скоєння нападу не можуть бути встановленими, оскільки потерпілі не можуть впізнати нападників, а підсудних М. Н. та Ма. у квартирі не було ( т.2 а.с.297 ).

За таких обставин справа мала бути повернена на додаткове розслідування, про що й було заявлено клопотання ( т.2 а.с.287-288 ), оскільки не конкретизовані дії співучасників під час скоєння нападу, вилучення грошей та спричинення тілесних ушкоджень потерпілим; обставини нападу, покладені в основу обвинувачення, нічим не підтверджені. Тому суд, не маючи в розпорядженні чітких, з описанням ролі кожного з підсудних показань потерпілих, а також показань Л. і Сергія “Кощея”, не може конкретизувати обвинувачення підсудним, встановити які саме злочинні дії виконував кожний співучасник, та відповідно постановити вирок, що буде відповідати вимогам ст. 323 КПК України. Все це , з переліком обставин, які необхідно з'ясувати, було детально викладено у клопотанні про повернення справи на додаткове розслідування.

Але суд, грубо порушуючи вимоги ст. 281 КПК України, безпідставно та без наведеної мотивації одним єдиним реченням “суд вважає, що клопотання задоволенню не підлягає, оскільки не вбачає підстав для його задоволення”, відмовив у клопотанні ( т.2 а.с.289 ).

Про безпорадність цієї відмови свідчить і посилання, що вона винесена з урахуванням “осіб підсудних”. Яке відношення мають особи підсудних до необхідності конкретизації пред'явленого ним обвинувачення залишається незрозумілим.

Таким чином, істотні обставини справи, що характеризують як об'єктивну так і суб'єктивну сторону злочину, залишилися нез'ясованими, що свідчить про однобічність і неповноту судового слідства.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.367, 368, 369, 374 КПК України,

ПРОШУ:

Скасувати в цілому вирок суду, повернути справу на новий розгляд зі стадії досудового слідства..