Пояснення відповідача в суді у справі про захист честі, гідності та ділової репутації

До Шевченківського районного суду м. Києва

відповідача С. Володимира Олексійовича

за позовом

ДП “Національна кіностудія”

та П. на захист ділової репутації

ПОЯСНЕННЯ

відповідача С. Володимира Олексійовича

в судовому засіданні

Позову я не визнаю.

В самому позові П. пише, що С. “постійно розповсюджує неправдиві відомості стосовно діяльності кіностудії, надсилає доноси” (?), листи та скарги в різні інстанції, внаслідок чого до кіностудії постійно звертаються з вимогою дати пояснення.

Як бачимо, позивач береже свій спокій, бо він розуміє, що в результаті моєї критики його дій, від нього будуть вимагати не лише пояснень, а й звіту за його руйнівну діяльність проти кіномистецтва.

Я хочу ще раз підкреслити, що я не писав статтю до газети “Київський регіон”, як пише про це позивач. Я дійсно звертався до Міністерства Культури і до прем'єр-міністра з закликом врятувати Національний кінематограф від знищення.

Мої звернення – це не доноси, як їх назвав позивач, а заклик до прийняття дієвих заходів, які я запропонував і перелічив в своїх зверненнях. Це була типова критика недоліків та методів діяльності керівництва Кіностудією, при чому – не лише останнього директора П., який займає керівне крісло всього півроку, а й його попередника.

Мої звернення до керівників міністерства і держави – це крик наболілої душі митця, який більше 40 років віддав художньому кінематографу України. І якщо позивач називає їх доносами, то сам цей факт свідчить про його байдужість до долі нашого кіно.

Підкреслюючи, що я не писав статті, а лише давав інтерв'ю, відповідаючи на запитання журналіста В. К., я не зрікаюся своїх слів, що надруковані в інтерв'ю і готовий довести правдивість кожного з моїх тезисів, що й зроблю в судовому засіданні. Але я наголошую, що напрям і нюанси моїх відповідей цілком залежали від питань, які ставив мені журналіст.

Журналіст В. К., вважаючи важливими різні погляди на майбутнє кінематографа мої, як режисера-постановника, та нового директора Віктора П., взяв інтерв'ю у нас обох. Ці інтерв'ю надруковані під загальною шапкою “Два мнения об одной проблеме”, що само по собі, як і перші ввідні фрази журналіста, свідчать про дискусію, в якій висловлені різні думки та різні висновки двох осіб на те, якою має бути Національна кіностудія художніх фільмів і що є головним для її успішної діяльності.

На мій погляд, головним в художньому кінематографі є творчість, мистецтво та великі ідеї. На погляд П., головним є бізнес, кіноіндустрія та добування грошей. Може для суду не має значення, хто з нас правий в цьому протистоянні, але треба підкреслити, що обидва ми висловлювали свої думки і свої міркування, виходячи з того, що кіностудія була доведена за останні роки до катастрофічного стану.

Я особисто піддав критиці не лише діяльність пана П., хоча зовсім не згоден з його методами роботи. Я критикував також дії колишнього директора, деяких посадових осіб міністерства і навіть уряду, саме це свідчить про мою стурбованість долею кінематографу і спрямованість критики на позитив.

•  Позивач називає неправдивою інформацією, що я без відповідного документального підтвердження зробив наступні заяви:

« - идет целенаправленное уничтожение кинематографа. Это новый геноцид нации! Он покруче сталинский репрессий и Голодомора;

- Беда в другом: наше кинохозяйство активно разбазаривается;

•  стоит вопрос о продаже всего нашего кинофонда негосударственному каналу и частной юридической фирме;

•  сад, посаженный Александром Довженко нынче хотят превратить в парковую зону, а далее....под строительство частных домов или супермаркетов. А ведь этот сад до сих пор находится под охраной ЮНЕСКО. Но у нашего руководства сейчас на уме только деньги, деньги, деньги! Дошло до того, что уже начали разбазаривать крупнейшую библиотеку киностудии – Информбюро… Сегодня же их (редчайшие книги и документы – прим. С. ) разбазариают;

•  К сожалению, нашу киностудию хотят превратить в кинофабрику “по предоставлению услуг” и, таким образом, стереть память о национальном кино. Именно поэтому уничтожаются кадры , архивы, библиотеки».

Більшість цих звинувачень відображують моє ставлення до певного явища, мій погляд, мою оцінку фактів та мої переконання, але не інформацію про факти. Я згоден з тим, що наведені мною факти я зобов'язаний довести. І я доведу, що дирекція перетворила кіностудію на кінофабрику по наданню послуг різним комерційним телеканалам, що Довженківський сад дійсно перетвориться в паркову зону, тому що на території кіностудії вже будуються декілька багатоповерхових житлових будинків, мешканців яких будуть обслуговувати транспортні засоби, комунальні підприємства і сад Довженка як паркова зона. На все це в мене вже є офіційні відповіді, які зараз будуть надані суду.

Крім того, сам позивач у своїх численних інтерв'ю підтверджує ці ж самі тези. Я можу довести, що знищуються кадри кваліфікованих працівників кінематографу. Тільки за період директорства позивача, згідно його відповіді на судовий запит, ним було звільнено 227 працівників кіностудії.

Я також доведу, хоча в цьому немає потреби, тому що сам позивач в інтерв'ю газеті “Київський регіон” заявив, що стан, до якого була доведена бібліотека інакше як катастрофою не назвеш.

В багатьох своїх виступах, як усних так і на сторінках ЗМІ, позивач П. принизливо висловлювався про Національний кінематограф України. Наприклад, в часопису “ПіК” від 12-18 грудня 2003 р. №48 є таке його висловлювання: ”Я, після роботи в багатьох закордонних зйомочних групах зрозумів, що наше кіно - це навіть не самодіяльність. Це щось середнє між сільськими вечорницями та клубом народної творчості. І коли виникають розмови, мовляв, у нас тут така велика нація, я одразу ж питаю – а покажіть автомобіль, якій ваша нація зробила, а покажіть кіно, яке ваша нація зняла”.

Моє останнє наведене в позові висловлювання “к сожалению, нашу киностудию хотят превратить в кинофабрику “по предоставлению услуг” и, таким образом, стереть память о национальном кино. Именно поэтому уничтожаются кадры....” було відповіддю на питання журналіста до чого приведе таке ставлення к національній кіностудії, і є виразом мого щирого переконання, що саме так і відбудеться, якщо керівництво не змінить свого погляду на проблему.

Більшість моїх висловлювань побудована на моєму багаторічному досвіді і на моїх спостереженнях, на бесідах з працівниками кіностудії, які уболівають за неї як і я, на розмовах про її рятування, які ведуться в Національній спілці кінематографістів України, на її з'їзді і засіданнях Пленуму. В газеті “Столиця” №18 за 30 квітня 2004 року, коментуючи колективний лист групи колишніх працівників кіностудії, в якому вони писали про знищення духовності народу України, про те, що апаратура студії перетворюється на металобрухт, про зведення на її території елітних будинків, про те, що збираються винищити довженківський сад, виконуючий голови Національної спілки кінематографістів України Владлен Кузнєцов сказав, що ветерани кіно мають законне право висловлювати такі думки, бо Довженкову кіностудію знищують протягом останніх 5 років (копію публікації додаю).

Таким чином я не один вважаю, що йде цілеспрямоване знищення національного кінематографу, але з огляду на те, що таке висловлювання є оціночним судженням, воно не може бути визнано проявом неправомірної поведінки, а звідси на мене не може бути покладений обов'язок доказування правдивості зроблених оцінок і переконань. Прагнення позивача покласти на мене такий обов'язок порушило б моє конституційне право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34 Конституції України).

Рішенням Європейського суду з прав людини “Лінгенс проти Австрії” (1986 р.) встановлено, що вимогу доведення правдивості оціночних суджень неможливо виконати і така вимога є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Такої практики дотримується і Верховний Суд України, який, зокрема, в ухвалі від 02.08.2000 р. по справі за позовом до редакції незалежної газети «Ізмаїльські відомості», а також до автора статей про захист честі, гідності, ділової репутації записав, що конституційне право, передбачене статтею 34 та закріплене в ст. 2 Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” є непорушним, а критична оцінка певних фактів та недоліків, які мале місце не може визнаватися відомостями, що порочать особу і можуть бути спростовані судовим рішенням.

•  Позивач стверджує, що “…в статті наведена інформація, яка є конфіденційною та не підлягає розголошенню:…” і наводить витяг з протоколу КРУ (від 07.08.2003 р. №16-4950/18) щодо невідповідності фактичних затрат кіностудії затратам, вказаним в кошторису. Я розповідав в інтервіью про свій лист до Генерального прокурора України, де я посилався на цей протокол. Позивач не вказав в заяві про джерело цієї інформація - протокол, складений за результатами перевірки контрольно-ревізійного управління, які чинним законодавством не віднесено до конфіденційної інформації. Крім того, хочу нагадати, що згідно ст.30 Закону України “Про інформацію”, “ інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист”. Я щиро переконаний, що інформація щодо неправомірної витрати бюджетних коштів, тобто коштів платників податків, становить значний суспільний інтерес, і право народу володіти цією інформацією перевищує право ДП “Національна кіностудія” сором'язливо її приховувати, посилаючись на вигадану конфіденційність.

•  Законодавство покладає на позивача обов'язок довести, що мої негативні судження та висновки про методи його роботи і про сьогоднішній стан кіностудії порочать її ділову репутацію а також його честь і гідність. Він цього не довів. Я особисто не вважаю, що моя критика ганьбить ділову репутацію кіностудії. Навпаки, вона сприяє зміцненню її ділової репутації. Саме я, режисер-постановник з 40-річним стажем, що поставив на кіностудії 20 художніх кінофільмів, народний артист України, лауреат міжнародних кінофестивалів, оберігаю славне минуле та почесне місце довженківської студії і її великих творців, з багатьма з яких мені довелося співпрацювати, відстоюю ділову репутацію та піклуюсь про відродження слави цього творчого національного закладу, саме тому я заперечую проти фрази “С. не мав жодного права звинувачувати керівництво кіностудії в цілеспрямованому знищенні національного кінематографа, у намірі продати кінофонд, а також в тому, що для керівництва Кіностудії головне лише отримання прибутку”. Я мав право робити такі висновки, це право дали мені багаторічний досвід, доскональне знання проблеми зсередини, та шалений біль за долю справи, якій я присвятив все своє життя.

Я піддаю критиці всіх, чиї методи роботи, як і методи позивача, руйнівно впливають на престиж кіностудії і її творчій потенціал. З інтерв'ю в “Київському регіоні” та з моїх звернень в високі інстанції випливає, що для мене ділова репутація кіностудії є великою цінністю, тому твердження позивача про мою протиправну діяльність в цьому напрямку є бездоказовим і спрямованим не на користь кіностудії і підвищення її ділової репутації, а на забезпечення власного спокою, і спробою позбутися критичних зауважень. Саме тому позивач у заяві про збільшення позовних вимог вказує на поширення не тільки “недостовірної”, а й “негативної” інформації. Тобто, на його думку, будь-яка критика посягає на його ділову репутацію.

Не можу не сказати, що мій опонент, позивач П., поки що нічого не зробив для підвищення ділової репутації і слави кіностудії ім. О.Довженка. Він привласнив собі якісь “заслуги” про вибивання грошей і таке інше. На його думку, трьохмісячне перебування в кріслі директора дає йому право захищати ділову репутацію творчого об'єднання від режисера-постановника вищої категорії, який пропрацював на студії більше 40 років і боліє душею за збереження національного кінематографу, як джерела національної гордості українського народу, як джерела радощів та болю, пізнання духовного відродження та великої ідейності багатомільйонного народу України. Пан П. зі знущанням висловлюється про великі ідеї творців і віддає перевагу комерційній діяльності кіностудії, яку розглядає як господарське підприємство для отримання прибутку. Для мене ж кіностудія – це історія творчості та засіб для нових творчих звершень. Тому я вважаю, що посада директора юридично дає позивачу право відстоювати господарчі інтереси підприємства, але не дає йому права для боротьби за ділову репутацію кіностудії з її творцями, в тому числі зі мною.

6. Не може не викликати здивування теза в заяві про збільшення позовних вимог, що поширені мною відомості “ганьблять честь і гідність особи”, тобто Державного підприємства “Національна кіностудія”, і я маю відшкодувати моральну шкоду. Вже було неодноразово визнано, що такі властивості як “честь” і “гідність” притаманні лише людині як соціальній істоті, а отже позивач, як юридична особа, не може їх мати, а відповідно і ставити вимогу про їх захист. Всупереч вимогам постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 р., позивач не тільки не надав доказів факту спричинення йому моїм інтерв'ю моральної шкоди у вигляді зниження ділової репутації, але й не обґрунтував заявлений ним розмір матеріальної компенсації цієї шкоди.

7. Первісний позов заявлений і підписаний однією особою – П. від імені двох позивачів – його самого та Державного Підприємства “Національна кіностудія”. Заява про збільшення позовних вимог подана вже тільки від ДП “Національна кіностудія”. В позові є посилання ніби то я своєю публікацією паплюжу “чесне ім'я” генерального директора П., порочу його честь і гідність. Але в резолютивній частині позову, де мова йде про зобов'язання мене спростувати лише ту інформацію, яка порочить ділову репутацію національної кіностудії і жодного слова немає про відновлення честі і гідності самого автора позовної заяви. Чим саме була опорочена честь і гідність пана П. з позовної заяви не видно і ніяких доказів цього не наведено.

Я міг би заявити значно більш обґрунтований позов до П., за його образливі вислови на мою адресу, але я йому вибачаю це, як людині молодій і необізнаній, яка ще нічого не зробила для Українського національного кінематографу, окрім пресловутих “хххххх”, при демонстрації яких люди вимикають телевізор. Хочу сподіватися, що пан П. В.М. ще змінить свої хибні погляди на долю національного кінематографа, і що дискусія, яку ми ведемо, головним чином за межами судового залу, після рішення суду допоможе йому в цьому.

Прошу в задоволенні безпідставного позову відмовити.