Промова у справі про визнання ордеру недійсним та виселення

Промова у судових дебатах

адвоката Юдківської А.Ю.,

представника позивача Д.

22.09.200_р.

Шановний суд,

Не так часто наш пересічний громадянин, заляканий роками правового нігілізму, який живе за принципом “з сильним не борись, з багатим не судись”, подає позов до всемогутньої міської ради.

Позивач подає його вже вдруге. Вперше, він пішов шукати правди до суду коли після більш ніж десятирічного існування у бараку з трьома неповнолітніми дітьми, він нарешті у 1999 році, отримав за спільним рішенням адміністрації і профспілки виділену локомотивному депо Тернопіль однокімнатну квартиру. Щастя було зовсім поруч, але внаслідок протизаконних дій працівників виконкому міської ради, які надали ордер на квартиру, що була йому надана, особі, яка здійснила її самозахват, його родина була позбавлена можливості вселитися в надане їм житло. Тоді суд визнав його правоту та 05.06.2000 р. постановив законне рішення про виселення самозахватчика з квартири, що мала належати Д.. Але рішення суду не стало перешкодою беззаконню. Даремно страйкували колеги Д., даремно пікетували приміщення міської ради, а звернення прокуратури залишилися криком одинокого у пустелі. Самозахватчик по сьогоднішній день продовжує жити у квартирі, наданої Д.м законом та судом, а Д. з дітьми – у бараку.

При цьому в позивача залишилося чітке розуміння безправ'я і свавілля, коли навіть рішення суду – вищої інстанції справедливості – особам, наближеним до влади, дозволено не виконувати. Залишилася в нього і віра в суд.

Як вбачається з матеріалів справи, досліджених в судовому засіданні, Львівська залізниця 22 вересня 200_року надає Локомотивному депо Тернопіль іншу квартиру, квартиру №4 по вул. Б.___ 2 (а.с.21), яку спільним засіданням адміністрації і профкому надають родині позивача ( а.с.22 ).

Але знов міська рада тріскуче “завалює” тест на порядність - знаходить більш “гідного” кандидата на це житло і відбирає його у родини Д.. Звичайно, економіст департаменту житлового господарства міськвиконкому, якому було надано ордер, ближче до них, ніж багатостраждальна родина Д.. Та мені важко збагнути глибину морального падіння, яке дозволило окремим чиновникам двічі запустити снаряд протиправного знущання у воронку страждань хворих дітей. Чому двічі відбирають житло саме у Д.? Бо вони є найбільш незахищені, найбільш вразливі через наявність трьох неповнолітніх дітей та їхню хворобу? Бо за них ніхто не вступиться, а на закон можна не звертати уваги? Я сподіваюсь, що суд надасть цьому відповідну оцінку.

Ваша честь, адресатом доказування для сторін в справі є суд. Саме суду ми адресуємо всі наші доводи, пояснення та аргументи, саме суд ми намагаємося переконати в своїй правоті. Але у суду також є адресат доказування, і адресат цей надзвичайно великий, бо він – усе суспільство. Суспільство, в якого ще існує віра в правосуддя, нехай ця віра й трохи похилилася через роки правового свавілля. На розв'язку цієї історії очікують не тільки самі позивачі, не тільки їхні друзі та колеги, а й багатомільйонні читачі видань, що розповіли на своїх сторінках про те, що сталося з Д. І тільки рішення, що буде ґрунтуватися на законі та ретельному аналізі зібраних доказів дозволить цій вірі не похитнутися ще більше.

Тому, заради справедливості я пропоную аналіз фактів і доказів, які зібрані по справі та передані на Ваш розгляд.

З матеріалів справи вбачається, що засідання комісії з житлових питань при виконкомі міської ради, де розглядалося питання спірної квартири, відбулося 22.10.200_ року (а.с. 27). Комісія рекомендувала виконкому зареєструвати цю квартиру в якості гуртожитку виконкому та поселити туди на умовах договору економіста Ш.. В той же день, того ж 22 жовтня – тобто одразу, без будь-яких перевірок це рішення було затверджено виконкомом (а.с. 28) . Так яке ж з цих засідань – виконкому чи комісії з житлових питань – відбулося раніше?

Щоб хоч якби приховати цю фальсифікацію, у листі міського голови до Тернопільського транспортного прокурора фігурує інша дата засідання комісії з житлових питань – 21.10.200_ р. (а.с. 26) . При цьому, як вбачається з документів представлених в судовому засіданні, начальник відділу квартирного обліку міськвиконкому п. Т. наступного дня повідомила начальника дистанції цивільних споруд п. М. ( а.с.89 ), що виконком прийняв рішення про заселення вказаної квартири на підставі договору від 16.01.2001 р. та площа цієї квартири зарахована у борг залізниці за цим договором ( зверніть увагу, не сказано ані слова про те, що ця квартира зареєстрована в якості гуртожитку виконкому !). Але у вказаному договорі, по-перше, у списку житлових будинків, які мають бути передані залізницею не фігурує будинок №2 по вул. ___ , по-друге, не передбачено примусове, без попередження та наступного узгодження, відібрання житла у залізниці , а по-третє жодного слова не сказано про те, що житло передається для заселення працівниками міськради ( а.с.31-33 ). Таке свавілля не дозволено ані Житловим Кодексом , ані законами “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" чи будь-якими іншими.

Крім того, і вказаний договір, і Закон України “Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності” передбачають певний порядок та відповідні документи на підтвердження прийняття-передачі об'єктів. Жодного передбаченого у таких випадках документу на цю квартиру оформлено не було. Судом не встановлено, чи було взагалі відправлено вказаний лист та чи отримав його п. М., тому що 12 лютого 200_ року, тобто через 4 місяці, він повідомляє начальника локомотивного депо Тернопіль, що “... будинок за адресою ____,2 не винесений в рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради про передачу в комунальну власність міста відомчого житлового фонду і знаходиться на балансі Львівської залізниці .” (а.с.18). Таким чином спірна квартира була протизаконно зареєстрована в якості гуртожитку виконкому (!), тобто без будь-яких правових підстав відібрана у Львівської залізниці.

Але для Д. питання законності вилучення цієї квартири у залізниці є похідним, не первинним. Як адвокат Д., а не представник Львівської залізниці чи транспортної прокуратури, я можу собі дозволити уявити на хвилину , що цей будинок правомірно переданий виконкому . Та що це змінює для Д.? Нічого! Бо жодна норма ЖК чи будь-якого законодавчого акту не встановлює обмеження дії ст. 55 ЖК , згідно якої жилі приміщення, що звільняються в будинках, переданих державними підприємствами, установами, організаціями виконавчим комітетам місцевих Рад народних депутатів, заселяються в першу чергу потребуючими поліпшення житлових умов працівниками цих підприємств, установ, організацій ! І саме цим підприємствам, установам і організаціям вирішувати, кому саме слід надати це житло.

Тому твердження п. Т. у її поясненнях Тернопільському транспортному прокурору та в судовому засіданні про те, “при розгляді і підготовці документів на заселення відділ квартирного обліку керувався нормами Житлового Кодексу” не відповідає дійсності, вказані дії виконкому суперечать як букві, так і духу цього Закону.

Взагалі, убогий доказовий багаж, що був наданий відповідачами, розсипається при зіткненні з правдою життя.

Відповідачі стверджують, що ордер на спірну квартиру Ш. отримав наступного дня після прийняття виконкомом рішення - 23.10.200_ р. ( вражаюча оперативність! ) та одразу ж заселився до неї. Цікаво, як він проживав у однокімнатній квартирі разом з родиною машиніста О., якому тим ж самим рішенням міської ради за клопотанням Локомотивного депо було вирішено надати іншу квартиру. О. мав звільнити спірну квартиру для Ш., але ордер на нову квартиру він отримав аж наприкінці грудня. Таким чином, всупереч вимогам ст.58 ЖК України, ордер Ш. було видано на зайняту квартиру ! Співіснування двох родин в одній квартирі ані трохи не бентежило міську владу – незважаючи на звернення Локомотивного депо і транспортної прокуратури, вона зволікала з видачею ордера О. (а.с.12, 13 ), а на звернення за ордером родини Д., замість того, щоб повідомити їм та депо, що ордер на цю квартиру вже видано іншій людині, мотивувала свою відмову у видачі ордеру тим, що попередній мешканець О. ще не виселився.

Сама Т. в судовому засіданні визнала, що згідно даних БТІ, Львівська залізниця не передала спірний будинок міській раді та виконком міської ради клопотав перед залізницею про його передачу.

Порушене відповідачами питання про те, що спірна квартира не задовольняла потреби родини Д. не входить до предмету доказування по цій справі, та є аморальним , тому що відсутність можливості у залізниці забезпечити її працівника достатньою площею не означає, що він має жити на вулиці. А посилання відповідачів на те, що у Д. ще не наступила черга на отримання житла взагалі не витримує ніякої критики. По-перше, питання черговості надання відомчого житла працівникам цього відомства аж ніяк не входить до компетенції виконкому міськради, не кажучи вже про пересічного громадянина Ш., що не має будь-якого відношення до залізниці. По-друге, воно є неправдивим, настання черги Д. знайшло своє підтвердження в судовому засіданні. Мені важко зрозуміти, що дозволило Ш., молодій людині, що менше року працює у виконкомі, вважати що його черга є раніше за Д., який очікує у черзі вже понад 15 років.

Я не хочу зупинятися на його зустрічному позові, неправомірному та цілком безпорадному з юридичної точки зору – цьому позову було дано детальну оцінку в поясненнях позивача Д., долучених до матеріалів справи ( а.с.91-92 )

Я тільки хотіла б зауважити, що п. Ш. стверджує, що в позові Д. має бути відмовлено, тому що він, Ш. отримав спірну квартиру в порядку, встановленому чинним законодавством. Ми не заперечуємо, що дії пана Ш. по отриманню ним ордеру були правомірними. Але ст.59 ЖК України передбачає й інші підстави для визнання ордеру недійсним, та як вказав Верховний Суд України, відсутність неправомірних дій осіб, які одержали ордер , виключає можливість виселення їх без надання іншого жилого приміщення, але не є підставою для відмови у позові про визнання ордеру недійсним ( ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 28.10.98, надруковано у зб. “Рішення Верховного Суду України – 1999 р.” )

Право позивача на спірну квартиру виникло одразу після того, як спільним рішенням адміністрації та профспілкового комітету вона була йому надана ( див. ухвалу судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 13.01.99., надруковано у зб. “Рішення Верховного Суду України – 2000 р.”) Таким чином, видавши Ш. ордер на цю квартиру виконком порушив це право та протизаконно скасував вказане рішення адміністрації та профкому локомотивного депо. .

Ваша честь, як відомо, право – це мистецтво добра і справедливості . Застосування будь-якої з цих двох добродетелей приведе вас до одного і того ж результату. Добро не дозволить залишити на вулиці дітей, які тяжко хворі з дитинства та ніколи в житті не мали власної оселі.

Справедливість не дозволить обійти закон. Закон, який, крім загальної, встановленою Конституцією України, Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про права дитини, Декларацією ООН про права інвалідів, вимоги щодо переважного права на піклування, допомогу і захист дітей та особливо дітей-інвалідів, визначає також чіткий порядок надання відомчого житла та у відповідності до ст.52,55 ЖК України стверджує переважне право позивача Д. на цю квартиру, незалежно від питання правомірності чи неправомірності вилучення її у Львівської залізниці.

Прошу позов Д. задовольнити.

Прошу долучити текст промови до матеріалів справи.