Ольга Дмитренко, Анна Юдківська*

Роль та історія взаємодії Європейського Суду з Прав Людини
Суду Справедливості Європейських Співтовариств
в контексті захисту прав ЛЮДИНИ в Європі ¹

На даний момент історичного розвитку Європи більшість європейських країн є одночасно членами двох великих міжнародних утворень - Ради Європи та Європейського Союзу. Відповідно, с еред національних, міжнародних та наднаціональних інструментів захисту прав людини, які можуть використовуватися їх громадянами, найважливіше місце посідають Європейський Суд з Прав Людини ² ( тут і далі – ЄСПЛ ), створений у 1959 році відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод ( тут і далі – Конвенція ), та Суд Справедливості Європейських Співтовариств ³( тут і далі – СЄС ), що працює з 1952 року відповідно до Договору про створення Європейського Співтовариства (Париж, 1951). Перший з них було засновано в якості контролюючого механізму за дотриманням Конвенції – на певному етапі її підписання стало необхідною умовою для вступу до Ради Європи - і його місією є захист прав людини; завдання ж другого з моменту створення полягало в підтримці процесу економічної інтеграції серед держав-учасниць Європейських Співтовариств . Але чи може визначальне розмежування компетенції двох судів бути гарантією того, що сфери їх дії ніколи не співпадуть. І якщо ні, то яким чином буде вирішено такий конфлікт? Відповідь на ці питання необхідно шукати в сфері та історії розвитку компетенції двох судів.

Потрібно зауважити, що Європейські Співтовариства та Раду Європи на момент їх створення не можна було розглядати як дві конкуруючі міжнародні структури. На відміну від Ради Європи, створеної визначально як міжнародна організація з певним статусом, Європейський Союз, який ніколи такою організацією не являвся, є на даний момент скоріше конфедерацією країн, аніж схемою реалізації певної міжнародної угоди, як це було на початку. В процесі розвитку Європейських Співтовариств (особливо зі створенням Європейського Союзу ( тут і далі – ЄС ) їх політичні цілі – європейська інтеграція та співробітництво у сферах відмінних від економічної - стали наближатись до цілей Ради Європи. Зокрема, щ о стосується прав людини, то з певного моменту почалась певна інституціональна конкуренція між Європейським Союзом та Радою Європи – принциповою європейською структурою захисту прав людини. Протягом тривалого часу ЄС забезпечував судовий захист лише тих прав, які мали економічне походження та були пов'язані з „чотирма свободами” (свобода обігу товарів, труда, послуг та капіталу) та іншими питаннями, що поставали в зв'язку з його створенням. В той же час Рада Європи завжди сягала більш „високих” матерій – таких як права людини, демократичний розвиток та забезпечення миру та безпеки у Європі. Однак, як ми побачимо далі, про проблеми прав людини було згадано при підписанні Маастрихтського Договору та Амстердамського Договору, на базі яких ЄС сформувався не тільки як фінансово – економічне утворення європейських держав, але й також як політична наднаціональна коаліція.

Навряд чи можна було безсумнівно передбачити, що два наднаціональні суди – ЄСПЛ та СЄС – можуть перетнутися або втрутитися в юрисдикцію один одного . Для того, щоб зрозуміти, яким саме чином відбувалось наближення двох інституцій, відпочатку необхідно проаналізувати їх спільні та відмінні риси в контексті історичного розвитку.

Спільне і відмінне в діяльності Судів

Перш за все, звернемось ще раз до компетенції обох судів. Як вже зазначалось, компетенція ЄСПЛ обмежена перевіркою виконання країною зобов‘язань, взятих на себе у відповідності з Європейською Конвенцією з прав людини. Схема контролю, що передбачає створення окремого контролюючого органу, є типовою для багатьох міжнародних договорів, хоча у даному випадку, в зв‘язку з певними особливостями ЄСПЛ, її можна охарактеризувати як унікальний механізм. Велика кількість практиків і вчених називають ЄСПЛ найбільш ефективною моделлю контролю за виконанням положень міжнародного багатостороннього договору і, відповідно, захисту прав людини, але, як би там не було, компетенція Суду обмежена тою метою, заради якої було підписано договір, що його виконання покликаний контролювати Суд і у відповідності з яким цей Суд було створено. Що стосується СЄС, то мета його створення є в чомусь подібною, хоча сфера його контролю є значно ширшою. Компетенція цього Суду була визначально обмежена вирішенням питань в економічній сфері; факт, який напряму було пов‘язано з причиною заснування ЄС як економічної спільноти. Але за більше ніж півстоліття після свого заснування це утворення вийшло далеко за рамки економічного союзу, набираючи все більше і більше риси наднаціонального. Це призвело до того, що розширилось коло питань, які поставали перед СЄС, і ці питання стали включати в себе проблему захисту прав людини.

Із викладеного витікає головна спільна риса двох Європейських Судів – їх наднаціональний характер. Наднаціональний характер права Європейського Союзу ⁴передбачає, у разі конфлікту, його превалювання над нормами національного законодавства, а також зобов'язує держави – учасниці забезпечувати застосування норм права ЄС. Таке верховенство права ЄС надає йому статус квазі - конституційного у внутрішніх правових системах. Наднаціональний характер Конвенції полягає в обов'язковості рішень ЄСПЛ для держави, якої воно стосується, та відповідно впливу, переважно через заходи загального характеру, кожного з рішень ЄСПЛ на національні правові системи.

Вплив Європейських Судів на європейські країни здійснюється різною мірою. Важливо зазначити, що положення Конвенції мають пряму дію в правових системах деяких країн (Франція, Бельгія, Італія), але не в усіх. Так, англійські та шотландські суди раніше не посилались напряму на положення Конвенції в зв'язку з тим, що англосаксонська система права передбачає дуалістичний підхід до проблеми дії міжнародного договору на території країни. Так, в країнах з дуалістичною моделлю для того, щоб норми міжнародного договору мали пряму дію, необхідним є прийняття спеціального закону, яким норми міжнародного договору були б „перенесені” на національний рівень. Британські суди ставились до положень Конвенції як до стандартів, які британське законодавство повинно поважати, але не як до норм закону, що мають бути застосовані судами – до того моменту, як положення Конвенції не були трансформовані в національне право Актом про Права Людини ( Human Rights Act ) в 1998. Так само, пряме застосування Конвенції і в ряді інших держав стало можливим після прийняття спеціальних актів, що інкорпорували її у внутрішнє право (Данія – 1992 р., Ісландія – 1994 р., Швеція – 1995 р., Норвегія – 1999 р.). Це означає, що права, встановлені Конвенцією, застосовуються англійськими судами, тому що сформульовані британським законом, а французькими судами тому, що норми Конвенції самі по собі мають силу закону.

Але така різниця жодним чином не стосується права Європейських Співтовариств, що визначально має пряму дію. З самого початку розвитку свого прецедентного права, СЄС зазначив, що положення договорів ЄС, а також директиви та інші нормативні акти, що базуються на цих договорах, мають бути прямо застосовані, якщо це дозволяє їх зміст. ⁵ Але суди деяких держав-учасниць сприйняли такий підхід після деяких сумнівів. Наприклад, широко відомим є «діалог» між СЄС та Конституційними судами Німеччини (Bundesverfassungsgericht) та Італії (Corte Constituzionale) . Обидва суди зайняли неухильну позицію щодо захисту прав людини, як своєрідний імунітет проти можливості повторення того політичного розвитку, що привів до встановлення фашистської диктатури в цих країнах. У 1974 році Конституційний суд Німеччини у справі Internationale Handelsgesellschaft ⁶ зазначив, що, оскільки відповідні стандарти прав людини не існують в праві Європейських Співтовариств, Конституційний суд не вважає себе обмеженим у компетенції пильно перевірити нормативні акти ЄС щодо їх відповідності стандартам прав людини, які існують в національному законодавстві, та у разі необхідності визнати ці акти недійсними або відмінити їх дію на території Німеччини. Однак, у пізніших рішеннях Конституційний суд Німеччини, визнаючи великий прогрес СЄС, зазначив, що СЄС забезпечує достатньо високий рівень захисту фундаментальних прав у праві ЄС, тому відсутня необхідність перевіряти акти ЄС на предмет їх відповідності стандартам прав людини.

Треба зазначити, що два Європейські Суди не тільки працюють по-різному (на жаль обмежений розмір цієї статті не дозволяє освітити досить цікаві процедурні аспекти їх діяльності), але і по-різному співвідносяться з судами національного рівня. ЄСПЛ є набагато більш ізольованим ніж СЄС, його роль полягає у перевірці, чи було порушення Конвенції на національному рівні. Це означає, що, застосовуючи санкції до держави, страсбурзькі судді мають здійснити оцінку судових рішень на національному рівні, в той час як заявник може звернутися до ЄСПЛ тільки після вичерпання всіх ефективних національних засобів захисту своїх прав. Співвідношення люксембурзького суду з національними судовими системами побудовано на менш ієрархічному механізмі. Договір ЄС, з метою однакового застосування положень законодавства ЄС, заснував систему «попередніх рішень»: якщо національні суди стикаються з проблемою тлумачення Договору (або інших нормативних актів ЄС), вони можуть зробити запит до СЄС з метою отримання попереднього рішення щодо будь-яких проблем тлумачення в справі, яка знаходиться на їх розгляді; а Верховні суди зобов'язані зробити такий запит до СЄС. Таким чином національні суди отримують чітку вказівку слідувати тлумаченню СЄС.

ЄСПЛ підтримує такий підхід СЄС. Наприклад, у 1993 році, Європейська Комісія з Прав Людини заохотила національні суди звертатися з попередніми запитами до СЄС у справах Societe. Divagsa v. Spain ⁷та F.S. and N.S v. France ⁸- заяви, що були визнані неприйнятими - , та зазначила, що відмова національного суду звернутися за порадою до СЄС може призвести до порушення Конвенції та суперечити статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд), особливо якщо така відмова національного суду носить явно упереджений характер.

В той же час Європейська Конвенція не передбачає подібну систему попередніх звернень. Національні суди не можуть ініціювати процес у ЄСПЛ, а індивідуальні заявники можуть це зробити тільки після вичерпання всіх ефективних національних засобів захисту порушених прав. Конвенція не говорить, ані прямо, ні опосередковано про те, що національні суди повинні дотримуватись тлумачення Конвенції, розроблене ЄСПЛ – це справа національного законодавства або національної практики. Наприклад, Британський Акт про Права Людини вимагає від судів брати до уваги будь-яке рішення, надане ЄСПЛ. Таке положення не існує, наприклад, у Нідерландах, хоча Hoge Raad (Верховний суд Нідерландів) щиро додержується рішень Страсбургу.

Більша частина конфліктів між СЄС та ЄСПЛ виникає через те, що певне право тлумачиться у різному об'ємі та до різних меж. Це стосується, зокрема, права на справедливий судовий розгляд, якому присвячено найбільше уваги з боку страсбурзького суду. Наприклад у справі Emesa Sugar, СЄС не так давно відважився зазначити, що прецедентне право ЄСПЛ щодо рівності сторін у процесі не може бути застосовано відносно ролі Генерального Адвоката ⁹.

Також обидва суди мають різні підходи стосовно питання обмеження захисту тих чи інших прав у випадку колізії між правами приватних осіб. Відповідно до юриспруденції ЄСПЛ, певні дозволені обмеження можуть застосовуватися до певних прав. В деяких випадках, щоб переконатись, що застосовані обмеження не звужують обсяг права до такої межі, що торкається самої суті права та позбавляє його ефективного захисту, Суд має впевнитися, що ці обмеження можна передбачити, вони зроблені відповідно до закону та встановлені законом, а також мають законну мету (цей перелік не є вичерпаним). Більш того, обмеження будуть відповідати положенням Конвенції, якщо існує розумна пропорційність між застосованими заходами та метою, що має бути досягнена.

СЄС створив у своєму прецедентному праві інші критерії визначення того, чи є виправданим застосоване обмеження права . Таке обмеження має відповідати цілям загального інтересу, що переслідує Співтовариство та не повинно створювати непропорційне та неприпустиме втручання, яке порушує саму сутність гарантованого права ¹⁰.

Наприклад, у справі Familiapress ¹¹, йшла мова про австрійське законодавство, що забороняло вільний продаж періодичних видань, які містили конкурси з призами. Наслідком цього було те, що закордонні періодичні видання, що містили такі конкурси та були цілком легальні в своїх власних країнах, могли бути заборонені в Австрії. Ці обмеження були оскаржені до СЄС як такі, що є несумісними з принципом вільного руху товарів, що захищається ЄС. СЄС зазначив, що для оцінки виправданості такого обмеження необхідно також взяти до уваги фундаментальні права, включаючи свободу вираження поглядів, гарантовану статтею 10 Конвенції. Суд визнав, таким чином, що заборона продажу газет, що містять ігри та конкурси з призами, може допомагати підтримці плюралізму преси (в даній справі – захисту невеличких видавництв), така заборона по суті була пропорційною поставленій меті, та ця мета не могла бути досягнена іншими заходами, що мали б менш обмежувальний характер як для внутрішнього ринку Співтовариства, так і для свободи вираження поглядів. Також, СЄС ще раз підтримав свою усталену точку зору, що саме національні суди мають визначити на основі вивчення ринку преси в Австрії, чи були дотримані ці вказані дві умови. В той же час ЄСПЛ, навіть у більш принциповій ситуації, коли мова йшла про заборону поширення в Ірландії, де законодавчо заборонені аборти, інформації щодо клінік абортів у Сполученому Королівстві, відмовився визнати пропорційним таке втручання у право, гарантоване статтею 10 Конвенції та прийшов до висновку про існування порушення ¹².

Наднаціональна роль обох судів передбачає, що в першу чергу національні суди мають вирішити, яким саме чином забезпечити дотримання фундаментальних прав в контексті власних систем законодавства. Надання державі певних меж розсуду ( margin of appreciation ) є цілком логічною позицією, що зважує на певні специфічні особливості однієї країни у порівнянні з іншою.

ЄСПЛ вважає, що подекуди національні суди займають кращу позицію для того, щоб оцінити специфічні вимоги певної ситуації. Таким чином доктрина меж розсуду може бути розцінена як презумпція відповідності національної практики положенням Конвенції ¹³. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, межі розсуду варіюються в залежності від права, про яке йде мова, та його суб'єкта. Наприклад, якщо заборона катувань (абсолютна свобода) взагалі не може бути об'єктом жодних обмежень, то щодо реалізації права на вільні вибори, гарантованого статтею 3 Протоколу №1 до Конвенції, держава має певні межі розсуду, причому, коли мова йде про право бути обраним, ці межі є ширшими ніж щодо права обирати. ЄСПЛ таким чином демонструє бажання визнати існування різних обставин у різних державах-учасницях та до певної міри рахуватись із судовими рішеннями, прийнятими на національному рівні, щодо відповідності застосування певних обмежень гарантованих прав і свобод. Також ЄСПЛ при окресленні меж розсуду бере до уваги наскільки різною є національна практика, яка стосується певного права, а також глибину вивчення цього питання національними судами. На загальному рівні можна сказати, що межі розсуду будуть вужчими, якщо існують „загальні європейські стандарти” та, якщо національна практика суттєво відрізняється, відповідно ширшими. ЄСПЛ часто критикують за цю доктрину, оскільки іноді вона може здаватися відмовою від відповідальності та віддаленням від дійсно об'єктивних стандартів.

В контексті ЄС доктрина меж розсуду є більш делікатною з огляду на спільне законодавство, вимогу однорідності та економічний характер загального ринку: в системі права ЄС абсолютно природним є однакове (недискримінаційне) відношення до суб'єктів права, що належать до будь-якої з держав ¹⁴ Але що стосується фундаментальних прав, оскільки у ЄС не існує загальних стандартів їх захисту, межі такого захисту варіюються від держави до держави. Та через досить значні розбіжності між обставинами – завдяки культурним, історичним, релігійним та іншим факторам – в різних державах-учасницях, певна свобода дій залишена національним судам. Стандарти, що відрізняються від стандартів ЄС, можуть бути застосовані на законній основі, якщо вони відповідають праву Співтовариств.

Інша суттєва відмінність – сфера прав, що захищаються – походить від первинної різниці в компетенції. Конвенція та її інституції відмежовані від ідеалу економічної та політичної інтеграції, акумульованому в Європейському економічному співтоваристві. ЄСПЛ, наприклад, захищає майже виключно громадянські та політичні права. В той же час інтерпретація СЄС загальних принципів права Співтовариств включає захист прав людини, з огляду на їх важливість, відмічену „засновниками” Співтовариства ще з самого його початку. Фундаментальні права „завжди були в серці Європейського проекту та ... беззаперечне ствердження цих прав йде рука об руку з розвитком Співтовариств .” ¹⁵ Таким чином, обидва суди захищають права людини на європейському рівні, але роблять це з різних підстав.

Наступна проблема подальшої взаємодії обох судів - питання верховенства законодавства ЄС, що захищається СЄС, та конституційної першості та універсальності прав людини, що захищаються ЄСПЛ. СЄС вважає, що норми внутрішнього законодавства держав-учасниць в разі конфлікту завжди надають перевагу праву Співтовариств та що національні суди зобов'язані, згідно Договору, втілювати пріоритет права Співтовариств. ¹⁶ В цій ситуації всі національні суди держав-учасниць Європейського Союзу поставлені в ситуацію, яка дозволяє їм скасовувати національні нормативні акти, якщо вони не відповідають положенням законодавства ЄС. Реалізація Конвенції має дещо схожий ефект, але не в такій прямій формі. Слідуючи тлумаченню Конвенції, що дає ЄСПЛ, національні суди затверджують пріоритет прав людини, який неухильно запроваджує ЄСПЛ. В той же час СЄС сприймається як установа, що лише проголошує захист прав людини, маючи при цьому суттєвий ухил на користь економічних прав та комерційних інтересів за рахунок справжніх фундаментальних прав людини. ¹⁶ Наскільки така позиція відповідає реальності, ми побачимо при більш детальному дослідженні історії захисту прав людини в ЄС.

Історичний розвиток звернення до прав людини в праві ЄС

Європейське співтовариство почало своє існування з поглядом, що воно є економічною організацією без будь-якого впливу на права людини. Завдяки цьому компетенція СЄС не включала перевірку відповідності певних правових актів і дій вимогам захисту цих прав. Підтверджуючи своє місце в цій сфері, СЄС зазначив в кінці 50-тих в справі Stork, що суд “не уповноважений розглядати скаргу, що стверджує […] про порушення принципів німецького конституційного права (зокрема статей 2 та 12 Основного Закону)» ¹⁷, а саме принципів, що забезпечують особисті свободи. Разом з тим, подальше визнання важливості прав людини як одного з основних факторів демократичного суспільства примусило корабель СЄС поринути в бурхливий океан їх захисту.

На теперішній час ЄС зробив власний внесок у справу захисту прав людини та має власну „внутрішню” історію такого захисту. Наприклад, положення щодо захисту прав людини були внесені в ряд договорів ЄС (див. стаття 6 (2) Договору ЄС). Однак нещодавні покращення мають розглядатися з огляду на стартову позицію захисту прав людини. Мабуть було б точніше сказати, що ЄС „наздогнав” зараз те, що було стартовою точкою інших утворень. Але той факт, що ЄС зробив свій внесок у справу поваги до фундаментальних прав людини, передбачених Європейською Конвенцією, не означає, що Конвенція, яка ратифікована всіма державами-учасницями ЄС, має для нього юридичну силу. Всі держави-учасниці ЄС ратифікували Конвенцію та, відповідно, інкорпорували її у свої національні законодавства. Таким чином ЄСПЛ має юрисдикцію щодо можливих порушень прав людини в цих державах, але це не означає автоматично, що він має необхідну компетенцію, коли мова йде про нормативні акти ЄС. Питання зовнішнього контролю ЄСПЛ щодо актів ЄС на сьогоднішній день залишається відкритим. Багато юристів вважають, що ЄСПЛ має беззаперечну компетенцію щодо актів ЄС (так, ніби de facto ЄС є стороною Конвенції). Але, в такому разі, зовнішній контроль ЄСПЛ стосувався б не тільки законодавства та адміністративних актів ЄС, але й рішень СЄС. В той час, як СЄС може переглядати рішення Суду Першої Інстанції, він залишається останньою інстанцією щодо питань права ЄС та, на відміну від рішень останніх інстанцій національних судів, його рішення не можуть бути предметом контролю ЄСПЛ.

Буде цікавим зазначити, що шлях СЄС до захисту основних прав як важливої складової системи європейського права відбулась через національні системи права. Приблизно у 70-х роках СЄС визнав, що він також має захищати права людини. У справі Stauder ¹⁸, де мало датись тлумачення положень законодавства Співтовариств, за зауваженням німецького суду, який був стурбований тим, що нормативний акт Співтовариства може порушити фундаментальні права, СЄС зміг надати тлумачення, яке вирішувало цю складність, та вперше визнав цю проблему: „Трактоване таким чином положення не містить нічого, що мало б змогу зашкодити фундаментальним правам людини, що передбачені загальними принципами права співтовариства та захищаються Судом”.

Лише через десять років Судом було зазначено, що захист основних прав на європейському рівні був «надихнутий конституційними традиціями спільними для держав-учасників» ¹⁹,. В справах I nternationale Handelsgesellschaft та Nold ²⁰,, при відсутності спеціальних нормативних положень про захист фундаментальних прав в основних договорах, СЄС зміг встановити принципи такого підходу:

Наступний крок полягав в ідентифікації таких міжнародних договорів. Не викликало сумнівів те , що основним договором, який стосувався захисту прав людини, в Європі, є Європейська Конвенція з прав людини. Перше розширене посилання на положення Конвенції було зроблено в справі Rutili ²¹,. Справа стосувалась тлумачення статті 48 Договору про утворення Європейських Співтовариств (Париж, 1951), яка пов‘язана з свободою пересування працівників. Питання тлумачення цієї статті були підняті в Адміністративному Суді Парижу під час розгляду скарги італійця, що жив у Франції, оскільки йому було заборонено проживати в певних департаментах. Одне з питань стосувалось визначення значення слова «виправдане» у фразі «обмеження, виправдані громадською політикою» в статті 48 (3) Договору. СЄС зазначив, що «право накладати обмеження надане державам-учасникам по відношенню до контролю за іноземцями є особливим проявом більш загального принципу, закріпленого в

статтях 8, 9, 10 та 11 Конвенції, підписаної в Римі 4 листопада 1950 та ратифікованої всіма країнами-учасниками та в статті 2 Протоколу №4 до цієї Конвенції, підписаного в Страсбурзі 16 вересня 1963, які визначають, що ніякі обмеження в інтересах національної безпеки чи громадської порядку не можуть стосуватись прав, закріплених в зазначених вище статтях, окрім тих, що є необхідними для захисту цих інтересів в демократичному суспільстві» .

У справі Cinetheque ²², СЄС охарактеризував захист прав людини (повага прав людини як необхідна умова законності) як свій інституційний обов'язок: „Це обов'язок Суду переконатися у дотриманні фундаментальних прав в сфері права Співтовариства”. Справа Cinetheque є важливою з точки зору того, що рішення по ній винесене до прийняття Єдиного Європейського Акту і до Договору про Європейський Союз, тобто в епоху, коли права людини не були ще не тільки згадані, але на них не було навіть жодного натяку в Договорах Співтовариства. Ця відсутність, однак, не позбавляла Суд обов'язку переконатися, що права людини не були порушені. Такий обов'язок, який Суд поклав на себе, не відноситься до явно вираженої цілі, що передбачена Договором, але, як було презюмовано, є необхідним для забезпечення нормального функціонування Співтовариства.

СЄС і далі дотримувався такого підходу та звертався до інших статей Конвенції. Зокрема, в справі Johnston ²³, Суд прямо зазначив, що «як Європейський Парламент, Рада та Комісія визнали в своїй спільній заяві від 5 квітня 1977 року і, як вже зазначав Суд в своїх рішеннях, принципи, на яких базується Європейська Конвенція, повинні братись до уваги в праві Співтовариств». Суд потім зробив більш точне посилання на окрему статтю Конвенції: „Принцип ефективного судового контролю, визначений в статті 6 Директиви Європейської Ради 76/207, принцип, який лежить в основі конституційних традицій, спільних для держав-учасниць, і який закріплений в статтях 6 та 13 Конвенції, не дозволяє, щоб виданий національним органом документ, що підтверджував задоволення умов для відходу від принципу рівного відношення до чоловіків і жінок з метою захисту громадської безпеки, розглядався як беззаперечний доказ та виключав будь-який судовий контроль”. Суд зробив посилання на ці самі статті і в рішенні по справі Heylens ²⁴,.

Оскільки Європа почала все більше і більше перейматися правами людини, це робив і СЄС. З метою відновити послаблену економіку у 1986 році приймається Єдиний Європейський Акт ( Single European Act ) ( тут і далі – ЄЄА ). ЄЄА запровадив найбільшу єдність сили і впливу, яка до того не спостерігалась у сучасній Європі. Він уніфікував єдиний економічний простір ЄС без внутрішніх кордонів. Та, хоча його первинною метою була подальша економічна інтеграція для посилення європейської економічної конкурентоспроможності, він також зробив наступний крок у справі захисту фундаментальних прав. У його преамбулі сказано, що держави-учасниці „вирішують працювати разом для подальшого розвитку демократії на базі фундаментальних прав, визнаних в конституціях і законах держав-учасниць, в Конвенції про захист прав людини і основних свобод та Європейській соціальній хартії, зокрема свободи, рівності та соціальної справедливості”. Таким чином, СЄС був наділений повноваженнями забезпечити, щоб проблеми захисту прав людини належним чином вирішувались в ЄС. СЄС прийняв цю місію, посиливши захист прав людини в ряді справ, що будуть описані нижче.

Після ЄЄА, наступним значним актом був Маастрихтський Договір, який приніс з собою новий Договір про Європейський Союз, що створив політичну спільноту „Європейський Союз”. ЄС описується як такий, що складається з „трьох стовпів” (п ерший стовп – Європейські Співтовариства; д ругий стовп - загальна зовнішня політика та політика безпеки; т ретій стовп – співробітництво в питаннях правосуддя та внутрішніх справах.) . У той час, як до прав людини Суд може звернутися при вирішенні питань другого і третього стовпів, фокусом СЄС явно є перший стовп; більш того, саме цей фокус дозволяє СЄС регулювати питання ЄС, надавши йому перевагу над законодавствами держав-учасниць. Важливо зазначити роль Маастрихтського Договору, який зробив суттєвий внесок в розвиток питання прав людини у ЄС, так як він прямо наголосив на необхідності дотримуватись Європейської Конвенції.

Тим не менш, СЄС до тих пір не була чітко врегульована проблема захисту прав людини. Так, СЄС у 1994 ще вважав, що він має обмежені можливості впливати та відхиляти національні акти, які стосувались фундаментальних прав ²⁵,. В справі T.Port v. Bundesanstalt fur Landwirtschaft und Ernahrung ²⁶, Суд однак зазначив, що „інституції Співтовариства мають реагувати, особливо коли перехід до загального ринку порушує певні фундаментальні права учасників ринкових відносин, такі як право власності, право займатися певною професійною чи комерційною діяльністю”. Таким чином, Суд відмежовується від заходів, які можуть порушувати права людини та встановлює позитивний обов'язок здійснювати певні заходи для того, щоб переконатися, що певні права не будуть під загрозою.

Наступним важливим кроком є посилання СЄС на судову практику ЄСПЛ. В перший раз СЄС це було зроблено у справі P/S and Cornwall County Council ²⁷,. Факти цієї справи стосувались звільнення з роботи особи, що змінила стать, та питання тлумачення Директиви Ради 76/207/ЕЕС від 9 лютого 1976 року щодо реалізації принципів рівного ставлення до чоловіків та жінок по відношенню до працевлаштування, професійної підготовки, просування по службі та умов праці. Власне посилання СЄС на судову практику ЄСПЛ зводилось в цій справі до визначення статусу особи, що змінила стать (справа Rees v. the UK ), але ця справа є важливою іще і по іншій причині. СЄС вирішив, що Директива запобігла звільненню вищезазначеної особи по причинам, зв‘язаним із зміною статі. Такий висновок попередив можливе порушення права на заборону дискримінації закріплене в Конвенції і проілюстрував, чому ЄСПЛ вирішив пізніше в справі Bosphorus, що СЄС забезпечує адекватний рівень захисту прав людини. СЄС діяв в цій ситуація як Верховний Суд будь-якої з держав-учасниць Конвенції, ставлячи таким чином ЄС на один рівень з ними.

Серед інших справ, в яких СЄС зробив пряме посилання на практику ЄСПЛ є справа Baustahlgewebe GmbH ²⁸,. В цій справі заявник оскаржив рішення Суду Першої Інстанції та припустив, що оскільки процедура розгляду апеляції була тривалою, Суд Першої Інстанції порушив право заявника на розгляд його справи протягом розумного строку як закріплено в статті 6 Конвенції, та тим, що прийняв рішення через 22 місяці після закінчення усних слухань, порушив загальний принцип про те, що справа повинна бути вирішена вчасно. Оцінюючи розумність тривалості судового розгляду, СЄС прямо процитував судову практику ЄСПЛ та зазначив, що «розумність цього періоду повинна бути оцінена в світлі обставин кожної справи і зокрема враховуючи важливість справи для заявника, складність справи та поведінку сторін (див., за аналогією, рішення ЄСПЛ в справах Erkner and Hofauer від 23 квітня 1987 р.; §66; Kemmache від 27 листопада 1991 р., §60; Phocas від 23 квітня 1996 р., §71; Garyfallou AEBE від 27 вересня 1997 р., §39)”. Деякі автори посилаються на рішення в цій справі як на один з найбільш визначних прикладів, коли Суд «прямо і неопосередковано послався на судову практику ЄСПЛ та коли судді в Люксембурзі «діяли як справжні захисники прав людини»²⁹.

Хоча СЄС був створений як контролюючий механізм в сфері економічних свобод, його еволюція демонструє, що захист прав людини переважив по відношенню до економічних свобод в тому випадку, коли вони опинились на одних терезах. В якості прикладу можна взяти рішення у справі Familiapress , посилання на яку вже робилось раніше. СЄС зазначив, що «там де держава-учасник спирається на [ ... ] вимоги, такі як забезпечення різноманітності преси, у відповідності зі статтею 30 Договору, для того щоб виправдати правила, які скоріше за все створять перешкоди для вільного обігу товарів, таке виправдання повинно трактуватись в світлі загальних принципів права та зокрема захисту прав людини». Такий підхід був пізніше підтверджений в справі Schmidberger, Internationale Transporte und Planzuge ³⁰,та нещодавно в справі Omega Spielhallen- und Automatenausfstellungs- GmbH ³¹,. Зокрема, в останній справі СЄС зазначив, що «оскільки і Співтовариства, і держави-учасниці покликані поважати основні права, захист цих прав являється законним інтересом, який, в принципі, виправдовує обмеження зобов‘язань, передбачених правом Співтовариств, навіть якщо це є свобода, гарантована Договором, така як свобода надавати послуги».

Наступним кроком на шляху наближення ЄС до сфери захисту прав людини є Амстердамський Договір ( тут і далі - АД ). Він був введений в дію 1 травня 1999 та став спробою перенести права людини на перший план, а також надати необхідні вказівки і прояснити певну неясність по відношенню як до СЄС, так і до ЄСПЛ. Договір вказав, що ЄС „створено на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і фундаментальних свобод, та верховенства права, принципів, що є загальними для держав-учасниць”. Одним з найважливіших положень в цьому сенсі є стаття 6 (2) АД, яка встановлює, що „Союз має поважати фундаментальні права, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод, підписаній у Римі 4 листопада 1950 року, та оскільки вони витікають з конституційних традицій спільних для держав-учасниць, як загальні принципи права Співтовариства”. Це є явним визнанням закріплення фундаментальних прав в межах ЄС. Таким чином, права людини були переміщені від периферії до центру європейської свідомості.

Амстердамський Договір суттєво змінив правовий ландшафт ЄС з точки зору прав людини: згідно статті 7 Договору ЄС, із змінами і доповненнями внесеними АД, Рада ЄС наділена повноваженнями накладати санкції на держави-учасниці, що порушують фундаментальні принципи, на яких побудований ЄС.

Ніццький Договір (2000) формально представив Хартію Фундаментальних прав ЄС – один з найбільш змістовних документів щодо прав людини. Сама Хартія може бути предметом серйозного та глибинного вивчення, однак об'єм цієї статті не дозволяють зробити таке дослідження. Треба зазначити, що Хартія була створена з метою надати СЄС чіткі вказівки (та більшу свободу дій щодо скасування актів держав-учасниць) в області фундаментальних прав. Вона також вселила надію, що ЄС буде робити більший акцент на дієвому захисті прав людини. Хартія не була прийнята при розгляді Ніццького договору через недосягнення згоди державами-учасницями. Таким чином зараз вона не вступила в законну силу. Тим не менше, в процедурах, що стосуються природи та діапазону фундаментального права, відповідні положення Хартії, на нашу думку, не можуть бути проігноровані, адже питання її прийняття - це лише питання часу. Однак, ще залишається неясним, чи буде СЄС використовувати її положення як джерело права. Наприклад, у справі Krombach СЄС послався на Конвенцію, а не на Хартію, для того, щоб зазначити, що суд у країні перебування заявника мав взяти до уваги, що суд іншої держави-учасниці відмовив йому у захисті, оскільки він не з'явився перед судом ³²,. СЄС не звернувся до глави VI (Правосуддя) Хартії, а саме до статті II-47 (право на ефективний засіб захисту та справедливий судовий розгляд) яка, як і стаття 6 Конвенції, встановлює, що „кожен має право на справедливий і відкритий судовий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Кожен повинен мати можливість отримати консультації, захист та представництво.” Цікаво відзначити, що починаючи з 2002 року, ЄСПЛ послався на положення Хартії як на джерело права щонайменше у шести рішеннях.

З цього погляду видається, що СЄС підштовхують гарантувати захист фундаментальних прав людини на рівні ЄС, оскільки приватні заявники скаржаться на недостатній рівень такого захисту, але більш важливо, що національні суди визнають верховенство права ЄС тільки за умови, що останнє гарантує дотримання фундаментальних прав. Існує побоювання, що зростання ролі ЄС в області захисту прав людини призведе до того, що СЄС замінить ЄСПЛ як суд з прав людини. Деякі вчені-юристи висловлюють думку, що в такому разі універсальність прав людини може опинитися під загрозою. Сьогодні, в той час коли права людини, що захищаються ЄСПЛ, стосуються всіх осіб, права, що передбачені Хартією Фундаментальних Прав, мають конституційну підоснову, та можуть виправдати позбавлення захисту осіб, які не є громадянами ЄС.

Говорячи про роль СЄС у захисті фундаментальних прав, хочеться процитувати один з експертних звітів: „ Суд Справедливості Європейських Співтовариств заслуговує на величезну повагу за новаторство у захисті фундаментальних прав в законодавчому порядку Співтовариств, в той час як самі Договори обходили цю тему мовчанням. Саме Суд надав належне місце фундаментальним принципам поваги прав людини, що окреслили весь подальший розвиток” ³³,.

Не можна також не зазначити, що кожний крок в цьому напрямку є відкритим для полеміки: поширення захисту проти держав-учасниць, коли вони впроваджують норми права Співтовариства, поширення захисту при відході державами-учасницями від положень Договорів; відмова визнати компетенцію Співтовариства ратифікувати Конвенцію. Наразі немає простих відповідей на всі ці питання.

Таким чином, в судовій практиці СЄС, пов‘язаній із захистом прав людини відбулась значна еволюція протягом останніх 50 років. Цей процес почався із загального визнання принципів захисту прав людини та закінчився на даний момент прямим зверненням до практики ЄСПЛ у випадках, коли питання перед СЄС стосуються основних прав та свобод. Ця еволюція почалась від цінностей, захищених в національних системах, які складають частину правової системи Співтовариств, а потім привела до Європейської Конвенції, яка зараз є частиною цих національних систем, що надалі заохотило звернення до судової практики ЄСПЛ.

З точки зору статистики, можна сказати, що СЄС звертається до положень Конвенції та судової практики частіше і більш рішуче, ніж раніше. В 70-90-тих роках СЄС зробив такі посилання лише в 70 справах ³⁴,, тоді як лише в 2001-2003 – в більш ніж 50-ти. Таким чином, наступним питанням є те, чи завжди звернення СЄС полягає лише в простому цитування, чи таке звернення має на увазі що СЄС підпорядковується ЄСПЛ?

Конфліктна практика

В ситуації, коли Європейський Союз не є формально стороною Європейської Конвенції з прав людини, фактичне посилання СЄС на практику ЄСПЛ може призвести до делікатних ситуацій. Тому можна сказати, що посилання СЄС на практику вирішення справ ЄСПЛ обмежується посиланням на «загальні принципи права». Посилання на тлумачення ЄСПЛ того чи іншого права розглядається як «роз‘яснення» або як посилання «за аналогією».

Однією з причин відсутності співпраці між двома судами є наявність невеликої частини конфліктуючої практики вирішення справ, яка найчастіше полягає в тлумаченні СЄС тих положень Конвенції, які ще не попали в сферу розгляду ЄСПЛ. Потенційно це дуже небезпечна ситуація, оскільки формально лише ЄСПЛ має повноваження тлумачити положення Конвенції. Він також не є зв‘язаний рішенням СЄС і у випадку прийняття ним кардинально протилежного рішення, це може створити проблематичну ситуацію, насамперед для національних судів, які не будуть знати, якій практиці слідувати.

Наприклад, у справі Hoechst ³⁵,, за відсутністю прецедентної практики ЄСПЛ, СЄС зауважив, що право на повагу до житла, передбачене статтею 8 Конвенції, не стосується офісів компаній. Пізніше, після прийняття Страсбургом протилежного рішення, СЄС все таки вирішив цю конфліктну ситуацію, вказавши, що «з метою визначення обсягу цього принципу по відношенню до захисту приміщень компаній слід звертати увагу на судову практику ЄСПЛ, що мала місце після рішення в справі Hoechst . У відповідності з цією практикою, по-перше, захист житла, що забезпечується статтею 8 Конвенції, може в певних випадках розповсюджуватись і на приміщення компаній (див., зокрема, рішення від 16 квітня 2002 р. у справі Colas Est та інші проти Франції , §41) та, по-друге, право на втручання, що забезпечується частиною 2 статті 8 Конвенції може мати такі ж само рамки застосування у тих випадках, коли мова іде про професійну чи ділову діяльність чи приміщення ніж це могло би мати місце у протилежному випадку” ¹⁸,.

Певні суперечності виникли також щодо тлумачення привілеї не свідчити проти себе. У справі Orkem ³⁷, СЄС зазначив, що ані сама стаття 6 Конвенції, ані судова практика ЄСПЛ не затверджують право не давати свідчень проти себе. Але з цим не погодився ЄСПЛ, який вказав у справі Saunders, що „право на мовчання і його складова частина – право не свідчити проти себе – спеціально не згадані в статті 6 Конвенції, але тим не менш є загальновизнаними міжнародними нормами, які лежать в основі поняття справедливої процедури, про яку говорить стаття 6 Конвенції” ³⁸,. Незважаючи на це, СЄС й досі відмовляється відійти від свого підходу, застосованого у Orkem ³⁹,. І лише зовсім нещодавно, Суд першої інстанції зважився переглянути таку позицію, та у справі Tokai Carbon ⁴⁰,відокремив (хоча у відсутності ясного обґрунтування такого відокремлення) інформацію стосовно фактів та надання існуючих документів, на які, за думкою суду, не розповсюджуються привілеї проти самообвинувачення, від протоколів зборів, які нею захищаються. Комісія не погодилась з проведенням такого розмежування та апелювала це рішення до СЄС. Генеральний Адвокат надав свій висновок 19 січня 2006 року – і це був майже перший документ, в якому провадився суттєвий аналіз практики ЄСПЛ щодо значення вказаної привілеї. І хоча позиція Генерального Адвоката, з якою скоріше за все погодиться СЄС ⁴¹,, зводилася до відмежування традиційних кримінальних процесів та прав фізичної особи, що розглядав ЄСПЛ від комерційних процесів та прав компаній, про які йшла мова у цій справі, неможливо не відзначити такий крок наближення до розуміння стандартів, запроваджених ЄСПЛ.

Разом з цим, практика виправлення судової практики СЄС не означає його підпорядкування ЄСПЛ. За відсутності будь-якого формального приєднання Європейського Союзу до Європейської Конвенції з прав людини будь-який знак, що може бути витлумачений як такий, що встановлює певну схему відносин між двома судами, може бути сприйнято досить негативно. Таким чином, СЄС знаходиться в досить делікатній ситуації, балансуючи між вже визнаною необхідністю захисту прав людини та необхідністю інституціональної незалежності.

Яким чином ЄСПЛ реагує на цю ситуацію? В наступному розділі ми звернемось до практики ЄСПЛ та дослідимо його втручання в ті процеси, які відбуваються в Європейському Союзі.

Європейський Суд з прав людини та право Європейського Союзу

Ми мали можливість спостерігати, що шлях СЄС то тієї позиції, яку він зараз займає в сфері захисту прав людини, був досить довгим та закінчився активним визнанням та використанням принципів захисту прав людини, визначених ЄСПЛ. Водночас, було помічено, що СЄС намагається розмістити ці принципи на одному рівні з іншими правовими джерелами, для того щоб уникнути будь-якого фактичного визнання верховенства ЄСПЛ.

Будучи головною діючою особою в сфері захисту прав людини в Європі, здається, що ЄСПЛ з своєї сторони не так боїться бути підпорядкованим іншому суду і таким чином більш активно втручається в сферу впливу інших. Історія цієї взаємодії є також досить довгою, але починається значно пізніше ніж звернення СЄС до принципів захисту прав людини.

Оскільки держави-учасниці зобов‘язані забезпечувати виконання права Європейського Союзу на своїх територіях, логічно буде допустити, що раніше чи пізніше ЄСПЛ доведеться розглядати скаргу, пов‘язану з застосуванням правового документу ЄС на території тої чи іншої держави. В одній з найперших справ, де органам Європейської Конвенції довелось розглядати питання, пов‘язані з правом Європейського Союзу стала справа M. & Co. v. the Federal Republic of Germany ⁴², Підхід, який було вибрано ЄСПЛ, дуже сильно співпадає з вищезазначеною позицією висловленою Конституційним Судом Німеччини . Ця позиція полягала в прийнятті юрисдикції Європейського Союзу до тих пір, поки буде гарантовано рівень захисту ідентичний тому, що існує на рівні внутрішнього права Німеччини і, зокрема, гарантується її Конституцією. По відношенню до органів Європейського Союзу ЄСПЛ прийшов до висновку про те, що «правова система Європейських Співтовариств не тільки гарантує фундаментальні права, але і забезпечує контроль за їх дотриманням. Справедливо буде зазначити, що договори, у відповідності з якими створено Європейські Співтовариства, не містять переліку таких прав. Тим не менше, [Європейський] Парламент, [Європейська] Рада та Комісія Європейських Співтовариств підкреслили в своїй спільній заяві від 5 квітня 1977 р., що захист фундаментальних прав вони вважають справою першочергової важливості, що випливає, зокрема, з конституцій держав-учасників та Європейської Конвенції по захисту прав людини та основоположних свобод. Вони зобов‘язались, що на виконання своїх повноважень та виконуючи завдання, що стоять перед Європейськими Співтовариствами, вони і надалі продовжуватимуть поважати ці права людини ⁴³,. Також СЄС створив судову практику, у відповідності з якою, він покликаний контролювати акти Співтовариств на предмет їх відповідності основним правам, включаючи ті, що записані в Європейській Конвенції з прав людини». ЄСПЛ визнав, що органи Європейських Співтовариств можуть захищати права людини на теоретичному та практичному рівнях. Суд також зазначив, що в даній справі діяльність СЄС відповідала вищевикладеним висновкам, що робить скаргу необґрунтованою. Таким чином, Суд визначив принцип «захисту на відповідному рівні», що є дуже схожим до захисту, що існує на національному рівні і у відповідності з яким до того часу поки національні суди сумлінно захищають права людини, ЄСПЛ залишається в стороні. Таке рішення можна розцінювати як перший крок до фактичного приєднання Європейського Союзу до ЄКПЛ.

Через три роки ЄСПЛ прийняв інше рішення в справі Procola v. Luxembourg. Факти цієї справи стосувались імплементації в право Люксембургу акту Європейської Комісії (regulation), який стосувався системи так званих «молочних квот». Заявники скаржились, що передбачені заходи порушують їх право на власність, у відповідності з статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції. Суд вирішив, що скарга є недостатньо обґрунтована ⁴⁴,. Такий висновок означав, що, хоча Суд і не розглянув скаргу по суті, він все таки визнав прийнятність скарги ratione personae. Оскільки заявники все таки скаржились на національне право, прийняте у відповідності з вказівкою європейських органів, а не на сам акт Європейської Комісії такий підхід з формальної точки зору є виправданим. Пізніше ЄСПЛ змінить цю судову практику у справі Bosphorus.

Подальший розвиток судової практики ЄСПЛ показує, що Суд не залишався в стороні від європейської правової системи. Аналіз права Європейського Союзу виявляє побіли в компетенції СЄС. Так, наприклад, СЄС не може переглядати основне право Європейського Союзу, власне ті договори, у відповідності з якими він був заснований. Ця ситуація призвела до наступної важливої справи в практиці ЄСПЛ. В справі Matthews v. the United Kingdom ⁴⁵

Також СЄС створив судову практику, у відповідності з якою, він покликаний контролювати акти Співтовариств на предмет їх відповідності основним правам, включаючи ті, що записані в Європейській Конвенції з прав людини». ЄСПЛ визнав, що органи Європейських Співтовариств можуть захищати права людини на теоретичному та практичному рівнях. Суд також зазначив, що в даній справі діяльність СЄС відповідала вищевикладеним висновкам, що робить скаргу необґрунтованою. Таким чином, Суд визначив принцип «захисту на відповідному рівні», що є дуже схожим до захисту, що існує на національному рівні і у відповідності з яким до того часу поки національні суди сумлінно захищають права людини, ЄСПЛ залишається в стороні. Таке рішення можна розцінювати як перший крок до фактичного приєднання Європейського Союзу до ЄКПЛ.

Через три роки ЄСПЛ прийняв інше рішення в справі Procola v. Luxembourg. Факти цієї справи стосувались імплементації в право Люксембургу акту Європейської Комісії (regulation), який стосувався системи так званих «молочних квот». Заявники скаржились, що передбачені заходи порушують їх право на власність, у відповідності з статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції. Суд вирішив, що скарга є недостатньо обґрунтована ⁴⁶. Такий висновок означав, що, хоча Суд і не розглянув скаргу по суті, він все таки визнав прийнятність скарги ratione personae. Оскільки заявники все таки скаржились на національне право, прийняте у відповідності з вказівкою європейських органів, а не на сам акт Європейської Комісії такий підхід з формальної точки зору є виправданим. Пізніше ЄСПЛ змінить цю судову практику у справі Bosphorus.

Подальший розвиток судової практики ЄСПЛ показує, що Суд не залишався в стороні від європейської правової системи. Аналіз права Європейського Союзу виявляє побіли в компетенції СЄС. Так, наприклад, СЄС не може переглядати основне право Європейського Союзу, власне ті договори, у відповідності з якими він був заснований. Ця ситуація призвела до наступної важливої справи в практиці ЄСПЛ. В справі Matthews v. the United Kingdom ⁴⁷заявниця скаржилась на неможливість брати участь у виборах до Європейського Парламенту на Гібралтарі оскільки положення Додатку ІІ до Європейського акту про прямі вибори 1976 року не включали Гібралтар до територій, на яких проходили ці вибори. У своїй скарзі заявниця посилалась на статтю 3 Протоколу №1 до Конвенції. Перше питання, яке було розглянуто ЄСПЛ по відношенню до даної справи, стосувалось того, чи може Об‘єднане Королівство відповідати за відсутність виборів у Гібралтарі у відповідності з Конвенцією. Суд підтвердив свою попередню практику і зазначив, що «Конвенція не виключає передачу певної компетенції міжнародним організаціям за умови, що дотримання прав, гарантованих Конвенцією, буде забезпечено». Разом з тим, Акт 1976 року не можна оскаржити до СЄС, оскільки він не являється «звичайним» актом Співтовариства, але являється основоположним договором Співтовариств. Маастрихтський Договір також не є актом Співтовариств, але є договором, що передбачає зміни до договору про утворення Європейських Співтовариств. Таким чином, Суд прийшов до висновку про те, що Об‘єднане Королівство разом з іншими сторонами Маастрихтського Договору є відповідальним ratione materiae, у відповідності зі статтею 1 Конвенції та, зокрема, статтею 3 Протоколу №1 до Конвенції за наслідки цієї угоди. Проаналізувавши ряд інших питань, пов‘язаних з застосуванням статті 3 Протоколу №1 до виборів в Європейський Парламент, ЄСПЛ прийшов до висновку про те, що положення, у відповідності з якими заявниця не мала можливості брати участь у виборах, є порушенням вищезазначеної статті.

В наступних справах ЄСПЛ відійшов від аналізу питання прийнятності ratione personae справ, пов‘язаних з правовими актами Європейського Союзу, і став посилатись на інші критерії прийнятності, що породило певну критику такого підходу. У справі Senator Lines GmbH v. the EU countries ⁴⁸Суд відкинув скаргу заявника на тій підставі, що заявника не можна було вважати жертвою порушення у відповідності з Конвенцією. Факти цієї справи стосувались прийняття Європейською Комісією рішення, у відповідності з яким 16 компаній, включаючи компанію заявника, були оштрафовані за порушення правил конкуренції. Заявник оскаржив це рішення до СЄС, одночасно прохаючи про відстрочку виконання рішення. Оскільки це прохання не було задоволено, компанія-заявник звернулась до ЄСПЛ зі скаргою про порушення права на справедливий судовий розгляд, ефективний доступ до суду та порушення презумпції невинуватості – прав, що гарантовані статтею 6 Європейської Конвенції. Оскільки після багаторічного розгляду справи Суд Першої Інстанції відмінив штраф, накладений на компанію-заявника, висновок ЄСПЛ в даному випадку здається логічним, хоча і підтверджує тенденцію ЄСПЛ вибирати найлегшу можливість визнання заяви неприйнятною, уникаючи таким чином, розгляду делікатних питань.

Інша справа, в якій було застосовано подібний підхід, це справа Emesa Sugar N.V. v. the Netherlands ⁴⁹. Спірні питання стосувались сфери оподаткування. ЄСПЛ застосував свою попередню практику (справа Ferrazzini v. Italy ) і визнав заяву неприйнятною ratione materiae, оскільки у відповідності з вищезазначеним прецедентом спори, пов‘язані з визначенням податків та інших платежів не мають відношення до цивільних прав та обов‘язків.

Ця практика уникнення розгляду питання про прийнятність ratione personae скарг, пов‘язаних з застосуванням права Європейського Союзу, тимчасово була перервана прийняттям рішення у справі Bosphorus Airlines v. Ireland ⁵⁰. Заявник, турецька авіаційна компанія, взяла в лізинг два літаки Boeing 737-300 в Yugoslav Airlines, національної авіакомпанії колишньої Югославії. На виконання резолюції Ради Безпеки ООН з приводу санкцій проти колишньої Югославії, Європейський Союз прийняв власне положення щодо цього питання. У відповідності з цим положенням один з літаків було затримано Ірландією, на території якої він знаходився на той момент. При подальшому розгляді цієї справи СЄС, цей Суд підтвердив правомірність дій ірландського уряду. Заявник, звернувшись до ЄСПЛ, припустив, що утримання літака країною-відповідачем порушує його право на захист власності, гарантоване статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції. Звертаючись до своєї попередньої практики, ЄСПЛ прийшов до висновку про те, що захист основних прав в законодавстві Європейського Союзу можна розглядати як такий, що відповідав і відповідає рівню, встановленому Конвенцією. Цей висновок закріпив попередню практику Суду та встановив загальні принципи взаємодії двох правових порядків. Визнаючи автономність існування СЄС, ЄСПЛ поставив себе, тим не менше, в домінуючу позицію. Окреслена схема багато в чому нагадує відносини, які існують між ЄСПЛ та національними судами. До того часу, поки існує ефективний засіб захисту прав і він застосовується належним чином, ЄСПЛ не має підстав втручатись. Такий підхід по відношенню до Європейського Союзу ставить його на один рівень з сторонами-учасниками Конвенції. Відповідно, деякі вчені-юристи зробили висновок про фактичне приєднання Європейського Союзу до Європейської Конвенції, зроблене ЄСПЛ.

-----------------------------

* Юристи Європейського суду з прав людини

1. Будь-яки судження у цій статті виражають виключно власну думку авторів та не є офіційною позицією Європейського Суду з прав людини.

2. У відповідності з Конвенцією в 1954 була також створена Європейська Комісія з прав людини, яка проіснувала разом з Європейським Судом з прав людини до 31 жовтня 1999 р. За Протоколом №11 до Конвенції, який вступив в силу в 1998, Комісія припинила своє існування і був створений єдиний Європейський Суд. В даній роботі при посиланні на рішення та діяльність Комісії та Суду до жовтня 1999 р. використовується узагальнена назва „Європейський Суд з прав людини”.

3. В зв'язку з великою кількістю справ на розгляді СЄС, в 1989 році було створено Суд Першої Інстанції, який має звужену компетенцію.

4. Термін «право Європейського Союзу» використовується з 1992 року, із заснуванням Європейського Союзу. До цього створений правовий масив іменувався «право Європейських Співтовариств» - весь масив діючих нормативних документів (договори, декларації, протоколи, регламенти, директиви, тощо) , включаючи неписані норми. І хоча деякі вчені вважають, що поняття «право Європейського Союзу» є синонімом терміну «Європейське право» та відповідно більш шир шим ніж «право Європейських Співтовариств», для цілей даної статті ми використовуємо обидва термін и як тотожні.

5. Справа 26/62, NV Algemene Transport- en Expeditie Onderneming van Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue Administration , рішення СЄС від 5 лютого 1963 р.

6. Common Market Law Report, No. 2 (1974), p. 549

7. Справа 20631/92, Societe. Divagsa v. Spain, рішення ЄСПЛ щодо неприйнятності від 12 травня 1993 р.

8. Справа 1 5669/89, F.S. and N.S v. France, рішення ЄСПЛ щодо неприйнятності від 28 червня 1993 р.

9. Роль Генерального Адвоката у СЄС полягає у наданні власного незалежного і мотивованого рішення по справі, що розглядається судом. Див. Справа С-17/98 Emesa Sugar (Free Zone) NV v. Staat der Nederlanden, Hoofdproductschap voor Akkerbouwproducten and Aruba , ухвала суду від 4 лютого 2000р.

10. Справа 265/87, Hermann Schrader HS Kraftfutter GmbH & Co. KG v Hauptzollamt Gronau , рішення СЄС від 11 липня 1989 р.

11. Справа 368/95, Familiapress v. Bauer Verlag , рішення СЄС від 26 червня 1997 р.

12. Справи 14234/88 та 14235/88, Open Door and Dublin Well Woman v. Ireland , рішення ЄСПЛ по суті від 29 жовтня 1992 р.

13.Дж. Макбрайб, «Принципи, що визначають тлумачення та застосування Європейської конвенції з прав людини», надр. у збірнику «Європейська Конвенція з прав людини : основні положення, практика застосування , український контекст» . Київ, 2004.

14. Справа 305/87 , Commission of the European Communities v. Hellenic Republic , рішення СЄС від 30 травня 1989 р.

15.Див., Agustin Jose Menendez, Chartering Europe : The Charter of Fundamental Rights of the European Union (Arena Working Papers, WP 01/13).

16.Справа 106/77, Amministrazione delle Finanze dello Stato v. Simmenthal SpA , рішення СЄС від 9 березня 1978 р.

17. Paul Craig & Grainne De Burca, EU Law: Text, Cases, and Materials.

18. Справа 1/58, Friedrich Stork & Cie v High Authority of the European Coal and Steel Community , рішення СЄС від 4 лютого 1959 р.

19. Справа 29/69, Stauder v . City of Ulm , рішення СЄС від 12 листопада 1969 р.

20. Справа 11/70, Internationale Handelsgesellschaft mbH v Einfuhr- und Vorratsstelle fur Getreide und Futtermittel , рішення СЄС від 17 грудня 1970 р.

21. Справа 4/73 , J. Nold, Kohlen- und Baustoffgro?handlung v. Commission of the European Communities , рішення СЄС від 14 травня 1974 р .

22. Справа 36/75, Roland Rutili v Ministre de l'interieur , рішення СЄС від 28 жовтня 1975 р.

23. Обєднані справи 60 і 61/84, Cinetheque SA v. Federation Nationale des Cinemas Francais , рішення СЄС від 11 липня 1985 р.

24. Справа 222/84, Marguerite Johnston v Chief Constable of the Royal Ulster Constabulary , рішення СЄС від 15 травня 1986 р.

25. Справа 222/86, Union nationale des entraineurs et cadres techniques professionnels du football (Unectef) v Georges Heylens and others , рішення СЄС від 15 жовтня 1987 р.

26. Справа 2/92, R. v. Ministry of Agriculture, Fisheries and Food , рішення СЄС від 24 березня 1994 р.

27. Справа 68/95 , T.Port v. Bundesanstalt fur Landwirtschaft und Ernahrung , рішення СЄС від 26 листопада 1996 р.

28. Справа 13/94, P v S and Cornwall County Council , рішення 30 квітня 1996 р.

29. Справа 185/95 Р, Baustahlgewebe GmbH v Commission of the European Communities , рішення СЄС від 17 грудня 1998 р.

30. Cohen-Jonathan, G. (2002) Aspects europeens des droits fondamentaux. Paris : Montchrestien, ст .184

31. Справа 112/00, Eugen Schmidberger, Internationale Transporte und Planzuge v. Republik Osterreich , рішення СЄС від 12 червня 2003 р.

32. Справа 36/02, Omega Spielhallen- und Automatenaufstellungs-GmbH v. Oberburgermeisterin der Bundesstadt Bonn , рішення СЄС від 14 жовтня 2004 р.

33. Справа C-7/98, Krombach v. Bamberski , рішення СЄС від 28 березня 200 0 р.

34. Європейський Союз і права людини ; кінцевий звіт щодо плану на 2000 рік , The European Union and its Court of Justice (1999).

35. Guild, E., Lesieur, G. The European Court of Justice on the European Convention on Human Rights. Who said what, when? London : Kluwer Law International, 1998

36. Об'єднані справи 46/87 і 227/88 Hoechst AG v. Comission of the European Communities , рішення від 21 вересня 1989 р.

37. Справа 13710/88, Niemietz v. Germany , рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 р.

38. Справа 94/00, Roquette Freres SA v. Directeur general de la concurrence, de la consommation et de la repression des fraudes , рішення СЄС від 22 жовтня 2002 р.

39. Справа 374/87 Orkem v . Commission , рішення СЄС від 18 жовтня 1989 р.

40. Справа 19187/91, Saunders v . United Kingdom , рішення ЄСПЛ від 17 грудня 1996 р., § 68

41. Див., наприклад, справи 112/98 Mannesmannrohren - Werke v . Comission , 347/94 Mayr - Melnhof v . Commisison , 238/99, Limburgse Vinyl Maatschappij ( LVM ) v Commission and Others .

42. Cправи 236, 239, 244-246, 251, 252 Tokai Carbon Co Ltd and others v . Commission , рішення СПІ від 29 квітня 2004 року, на час написання статті рішення СЄС ще немає.

43. Хоча СЄС не зобов'язаний слідувати позиції Генерального Адвоката, він найчастіше погоджується з висновком останнього.

44. Справа 13258/87, M. & Co. v. the Federal Republic of Germany, рішення про неприйнятність від 9 лютого 1990 р.

45. Official Journal of the European Communities, XX, 1977, Information and Notices, No. C 103/I

46. Справа 14570/89, Procola v. Luxembourg , рішення ЄСПЛ про часткову прийнятність від 1 липня 1993 р.

47. Справа 24833/94, Matthews v. the United Kingdom , рішення ЄСПЛ по суті від 18 лютого 1999 р.

48. Справа 56672/00, Senator Lines GmbH v. the EU countries , рішення ЄСПЛ про неприйнятність від 10 березня 2004 р.

49. Справа 62023/00, Emesa Sugar N.V. v. the Netherlands , рішення ЄСПЛ про неприйнятність від 13 січня 2005 р.

50. Справа 45036/98, Bosphorus Airlines v. Ireland , рішення ЄСПЛ по суті від 30 червня 2005 р.