Анна Юдківська¹

Презумпція Невинуватості проти Свободи Слова – межі висвітлення пресою кримінальних процесів з точки зору Європейського суду з прав людини ²

„Toutes les explications du monde ne justifieront pas que l'on ait pu livrer aux chiens l'honneur d'un homme et finalement sa vie au prix d'un double manquement de ses accusateurs aux lois fondamentales de notre Republique, celles qui protegent la dignite et la liberte de chacun d'entre nous”

(„ Жодні пояснення в світі не можуть виправдати того, що ми змогли віддати на розірвання псам честь людини, та, як наслідок, її життя за ціну подвійного нехтування її обвинувачами фундаментальних законів нашої Республіки, які захищають гідність та свободу кожного з нас ”)³

З промови Франсуа Міттерана на похованні П'єра Берегового ⁴

Одним з питань, що виникає на початкових стадіях кримінального розслідування так званих „гучних” або „резонансних” справ, є питання про баланс між правом суспільства отримувати інформацію про хід розслідування та правом обвинуваченого не виглядати в очах того ж суспільства злочинцем до законного вироку суду. Як відомо, презумпція невинуватості, що гарантована ст. 6 § 2 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини (тут і далі - Конвенція) та ст. 62 Конституції України, є не тільки гарантією дотримання прав обвинуваченого, вона також захищає особу від передчасних висловлювань про нього як про злочинця до винесення вироку. За загальним тлумаченням стаття 6 § 2, яка встановлює, що „кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено зг i дно із законом ”, накладає обмеження на заяви державних офіційних осіб щодо незавершених кримінальних справ, які підштовхують громадськість до того, щоб вважати підозрюваного винуватим та упереджують оцінку фактів компетентним судовим органом.

Практика Європейського Суду з прав людини ( тут і далі - Суд) надала цьому принципу зміст, який виходить за межі суто процесуального аспекту. Презумпція невинуватості визначає правовий статус обвинуваченого не тільки у кримінальному процесі, але й у всіх суспільних відносинах, в яких він виступає одним із суб'єктів.

У хрестоматійній справі Альне де Рібемон проти Франції ⁵ Суд розглянув питання про співвідношення презумпції невинуватості із правом на свободу вираження поглядів, що передбачена ст. 10 Конвенції. Заявника в цій справі було звинувачено у вбивстві депутату Парламенту. Через декілька днів після вбивства міністр внутрішніх справ Франції разом із директором відділу розслідувань та директором кримінальної поліції провели прес-конференцію, на якій міністр згадав ім'я пана де Рібемона та назвав його співучасником злочину. Пан де Рібемон був взятий під варту та йому було пред'явлене обвинувачення у вбивстві. Але через два місяці його було звільнено з-під варти, а потім справу проти нього було закрито. Заявник вважав, що прем'єр-міністр неправомірно звинуватив його у публічному виступі, та звернувся до суду із відповідним позовом. Але вимоги заявника на національному рівні задоволені не були. При розгляді справи Судом, Уряд - відповідач стверджував, що „порушення презумпції невинуватості може виходити тільки з боку судової влади та проявляється лише у випадку, коли вердикт дозволяє зробити висновок, що суддя заздалегідь вважав обвинуваченого винуватим”. Далі Уряд стверджував, що оскаржувані твердження відносилися до категорії „інформаційних повідомлень про кримінальні переслідування” та не порушували принцип презумпції невинуватості, оскільки були зроблені не у зв'язку із судовим процесом, та могли бути спростовані у ході подальшого розслідування. „Факти справи ілюструють це твердження, оскільки обвинувачення було пред'явлене заявнику лише через два тижні після прес-конференції, а в подальшому справу проти нього було закрито за відсутністю складу злочину”.

Суд підкреслив, що „Стаття 6 § 2 не може перешкоджати владі інформувати громадськість про кримінальні переслідування, що тривають, але вона вимагає, щоб влада робила це стримано та делікатно, як того вимагає повага до презумпції невинуватості”. Відмітивши, що в даному разі високопоставлені посадовці назвали заявника співучасником вбивства, Суд прийшов до висновку про ствердження вини заявника, яке з одного боку заохочувало громадськість повірити у цю вину, а з іншого – упереджувало оцінку фактів компетентними суддями, а отже встановив порушення статті 6 § 2.

У справі Лавентс проти Латвії ⁶суддя, яка слухала справу заявника, заявила у пресі: „ Сьогодні я ще не можу сказати, чи вирок буде обвинувальним, чи міститиме часткове виправдання ”. Інше інтерв'ю містило ще один досить цікавий пасаж судді: « Чесно кажучи, я не розумію захист і обвинувачених. Вони, бачите, не визнають себе винними! .. . Тоді доведіть свою невинуватість, от і все! ». Суд відзначив, що перше твердження « явно показувало, що суддя вже переконана у вині заявника, принаймні за одним пунктом обвинувачення, і що вона виключає можливість того, що він виявиться повністю невинуватим » . Стосовно другого її висловлювання, що шокував таким відвертим і цинічним нехтуванням змісту презумпції невинуватості щодо обов'язку доведення вини саме стороною обвинувачення, Суд зазначив, що він «лише може лише висловити своє здивування з приводу того, що в цьому останньому інтерв'ю суддя запропонувала обвинуваченим довести суддям свою невинуватість. З огляду на її загальний характер, така пропозиція суперечить самому принципу презумпції невинуватості, одному з основних принципів демократичної держави».

А ось у справі Дактарас проти Литви⁷ спроба заявника оскаржити формулювання, що містились у постанові прокурора про відмову у задоволенні клопотання про припинення кримінальної справи, не мала успіху. Так, заявник вважав, що такі висловлювання у постанові прокурора як «вину заявника за вчинення інкримінованих йому злочинів було доведено за допомогою доказів, зібраних під час досудового слідства …; Хоча Генрікас Дактарас не визнав своєї вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів, її було доведено за допомогою доказів, наданих свідками, …відео- та аудіозаписів, … та інших матеріалів, зібраних під час досудового слідства» та ін. порушили його право вважатися невинуватим доки його вину не буде встановлено за законом. Але ж Суд, наголосивши ще раз на важливості того, які слова вибирає державна посадова особа для свого мотивування, коли справу ще не розглянуто судом і коли особу ще не визнано винною, все ж таки врахував що «в цій справі оскаржену заяву прокурор зробив не в контексті незалежного кримінального провадження як такого, наприклад, якби вона пролунала на прес-конференції, а у вигляді вмотивованого рішення, винесеного на попередньому етапі цього провадження з метою відхилення клопотання заявника про припинення судового переслідування». Суд також взяв до уваги те, що, заявляючи в своєму рішенні про «доведену» вину заявника наявними в матеріалах справи доказами, прокурор вжив той самий термін, який вжив заявник у своєму клопотанні про припинення провадження, стверджуючи, що його вина наявними у справі доказами «не доведена». «Хоча вибір слова «доведена» невдалий, Суд вважає, що, беручи до уваги контекст, у якому вжито це слово, як заявник, так і прокурор мали на увазі не питання доведення вини заявника доказами – що явно не є питанням, яке має вирішувати прокурор, – а питання наявності в матеріалах справи достатніх доказів вини заявника, які б давали підстави для передання справи на розгляд суду». Таким чином в цій справі не було визнано порушення статті 6 § 2.

В одній з недавніх справ Й.Б. та інші проти Туреччини ⁸ співробітники поліції перед тим, як доставити заарештованих заявників до судді, організували прес – конференцію у приміщенні поліції та представили їх журналістам як членів незаконної організації. В день, коли заявників було доставлено до судді, одна з газет надрукувала статтю, де заявники були описані як злочинці, що скоїли перелічені у статті злочини. Стаття містила імена заявників та їх фотографії. Через декілька днів заявникам було пред'явлене обвинувачення у скоєні вказаних у статті злочинів, а пізніш вони були визнані винними. В цій справі Суд встановив, що друкування фотографій підозрюваних само по собі не може бути прирівняне до порушення принципу презумпції невинуватості. Але в цій справі, хоча в прес-релізі поліції заявників не було названо поіменно, вони були названі без будь-яких обмовлень „членами незаконної організації”, і те, яким чином вони були представлені журналістам, дозволяло легко ідентифікувати їх особистості. Суд встановив, що взята у цілому позиція поліції щодо породженої нею упередженої досудової оцінки обвинувачень та надання можливості пресі ідентифікувати їх, була несумісна із принципом презумпції невинуватості.

У справі Буткевічус проти Литви ⁹заявнику, що був міністром оборони, були пред'явлені обвинувачення в отриманні майна шляхом обману. В той самий день в одній газетній публікації Генеральний прокурор підтвердив факт наявності „достатньо твердих доказів вини” заявника. Протягом кількох наступних днів та ж сама газета надрукувала декілька заяв голови парламенту про те, що в нього „немає сумнівів” щодо отримання заявником хабару та що він „взяв гроші під обіцянку надання протизаконних послуг”. В подальшому заявника було визнано винним та засуджено. Встановлюючи порушення статті 6 § 2, Суд вказав, що факт обіймання заявником високої посади безумовно вимагав, щоб громадськість була проінформована про хід слідства, але це не означає, що офіційні особи вільні у виборі висловлювань. Всі заяви були зроблені лише через декілька днів після арешту, та було вкрай важливо в цій початковій стадії провадження у справі не робити жодних публічних заяв, які могли бути інтерпретовані як підтвердження його вини в очах високих посадових осіб держави. Особливе занепокоєння викликали у Суду заяви голови парламенту, враховуючи той факт, що парламент позбавив заявника депутатської недоторканості, щоб дати можливість притягнути його до кримінальної відповідальності. Суд зробив висновок, що такі заяви могли упередити оцінку фактів компетентними судовими органами.

На жаль Суд не визнав прийнятою аналогічну заяву на порушення статті 6 § 2 у справі Моісєєв проти Росії ¹⁰, де заявника – заступника голови Азіатського відділу МЗС Росії – було звинувачено у продажі секретної інформації спецслужбам Кореї. На протязі часу, поки йшло досудове слідство, вийшла в світ книга „Контррозвідка – ФСБ проти провідних розвідслужб світу”, консультантом якої був керівник прес-служби ФСБ. В одному із розділів книги мова йшла про заявника – про те, як його було розкрито, що на протязі кількох років він продавав інформацію південно-корейській розвідці тощо. Крім того, газета „ Комсомольська правда» процитувала слова Володимира Путіна, який на той час був директором ФСБ та секретарем Ради Безпеки Російської Федерації: «…Ми нічого не робимо „задля кон'юнктури”. Працюємо, як говориться, тільки по факту. До речі, справа Моісеєва – із ряду як раз таких випадків. І не має значення, на яку розвідку він працював – південно-корейську чи північно-корейську...”

Щодо книги, Суд прийшов до висновку, що автор був журналістом, а не офіційною особою, та ступінь впливу консультанту на його точку зору оцінити неможливо. Що стосується висловлювання пана Путіна, Суд зазначив, що воно „хоча дійсно може бути витлумачене як голослівне твердження про те, що заявник працював на іноземну розвідку, схоже, воно свідомо не має завершеності у очікуванні результатів подальшого судового розгляду. На думку Суду, немає підстав вважати, що пан Путін упередив оцінку фактів судовою владою”. З останнім висновком Суду важко погодитися, на мою думку в наведеній цитаті пан Путін досить чітко стверджував факт праці заявника на корейську розвідку.

Таким чином, питання чи буде конкретне інтерв'ю чи висловлювання у пресі представника влади про нерозглянуте судом кримінальне обвинувачення розглядатися як порушення принципу презумпції невинуватості, залежить від конкретних слів та виразів у конкретному контексті у світі обставин кожної справи.

Але два положення чітко слідують із інтерпретації Судом статті 6 § 2 щодо висловлювань представників влади у пресі:

- ствердження посадовою особою держави вини підозрюваного чи обвинуваченого до того, як цю вину буде встановлено законним вироком суду, створює порушення принципу презумпції невинуватості;

- влада може інформувати суспільство про кримінальні переслідування, що тривають, про існуючі підозри, про арешт певних осіб до тої міри, до якої така інформація не становить формального твердження про вину. Це означає необхідність пильно зважувати кожне сказане публічно слово по відношенню до підозрюваного ¹¹.

Хочеться сподіватися, що така позиція Суду буде врахована і українськими правоохоронними органами, на прес – конференціях посадових осіб яких ми, на жаль, поки що досить часто чуємо, що „пан А. скоїв злочин”, замість „пан А. підозрюється у скоєні злочину”, та „злочинця Б. затримано” замість „підозрюваного Б. затримано”.

Необхідно підкреслити, що все наведене стосується лише органів влади, а не приватних осіб. Що стосується ЗМІ та журналістів, які проводять власне розслідування, то, як цілком слушно зазначено у Рекомендації Судової палати по інформаційним спорам при президенті Російської Федерації ¹², „вони, з одного боку реалізують конвенційну норму щодо свободи масової інформації, а з іншого – виконують професійний обов'язок, інформуючи читачів про обставини, що мають суспільний інтерес”. Але на жаль, доволі часто право журналістів на свободу поширення інформації не збалансовано відповідальністю за наслідки реалізації цього права. Тому кожного разу при вирішення конфлікту права на поширення і отримання інформації (стаття 10 Конвенції) із презумпцією невинуватості, Суд з особливою увагою кладе на терези ці дві цінності демократичного суспільства та пильно досліджує обставини справи та конкретні висловлювання, що стали причиною звернення до Суду.

Згідно статті 10 § 2 Конвенції, реалізація свободи вираження поглядів може підлягати обмеженням для захисту репутації або прав інших осіб, для підтримання авторитету i безсторонності суду.

У справі Санді Таймс проти Сполученого Королівства ¹³, яка також стала класичною, газеті-заявнику було заборонено друкувати статті, що «упереджали судове рішення», або оцінювали фактичні докази, що стали підставою судових позовів (мова йшла про судові процеси проти виробників медичного препарату «талідомід» за позовами батьків дітей, що народилися з вадами через те, що їхні матері приймали цей препарат під час вагітності). Суд також вказав, що «якщо питання, що виникли під час розгляду спору в суді, розголошуються таким чином, який веде до формування у громадськості власної думки щодо них заздалегідь, вона може втратити свою довіру і повагу до суду. Неможливо виключити, що звичка громадськості до регулярного видовища псевдо-суду у засобах масової інформації може мати погані наслідки для сприймання судів у якості належного місця для вирішення спорів”. При цьому Суд зазначив, що „суди не можуть діяти в вакуумі. Хоча вони є форумом для вирішення спорів, це не означає, що попереднє обговорення спорів не може проходити десь ще, будь-то спеціальні журнали, широка преса чи населення. Засоби масової інформації не повинні переходити межі, встановлені в інтересах належного відправлення правосуддя, але на них лежить також обов'язок поширювати інформацію та ідеї, що стосуються питання діяльності судів, так само як це відбувається в інших сферах діяльності, що мають суспільний інтерес”. В подальших рішеннях Суд неодноразово посилався на ці висновки, встановлюючи баланс між вимогами справедливого судового розгляду та свободою слова. Тим не менш, треба відмітити, що значення цієї справи (в якій десятьма голосами проти дев'яти чаша терезів була схилена на бік свободи слова) як прецеденту для кримінальних процесів істотно занижена тим фактом, що в ній йшла мова про цивільний процес перед професійним суддею (а не, наприклад, перед судом присяжних).

В іншій справі, яка вже стосувалася кримінального процесу – Ворм проти Австрії ¹⁴ – Суд не знайшов порушення в засудженні журналіста, який надрукував статтю про судове переслідування по обвинуваченню в ухилення від сплати податків колишнього міністра фінансів, в якій він досить твердо та безапеляційно стверджував кримінальну кваліфікацію діянь останнього. Журналіста було визнано винним в порушенні закону про засоби масової інформації, який забороняє таке обговорення можливого результату кримінального процесу або доказової цінності показань, яке здатне вплинути на цей результат. Суд встановив, що зроблений в статті висновок про ухилення міністру від сплати податків вказував не просто на підозру, а явно виражав думку щодо його вини та був сформульований таким чином, начебто засудження було єдиним можливим та заздалегідь відомим результатом. Суд прийшов до висновку, що негативні наслідки поширення статті для авторитету та безпристрасності правосуддя не переважувалися зацікавленістю заявника в поширенні своєї думки щодо предмету, що становить суспільний інтерес та розглядається судами, а отже порушення статті 10 в цій справі не було. Треба відмітити, що думка Суду щодо необхідності санкцій проти заявника для захисту авторитету та безпристрасності правосуддя виглядає особливо важливою, якщо врахувати, що Суд переймався не стільки тим, щоб упевнитися, чи дійсно вказані коментарі могли якимось чином вплинути на результат судового розгляду, скільки тим, щоб ще раз затвердити роль суду як єдиного органу, в якому мають вирішуватися спори. Він визнав неможливість повної заборони обговорення в пресі чи в суспільстві сутності кримінальних справ, що розглядаються судами, але судді Касадеваль ( Casadevall ) та Юнгверт ( Jungwiert ) в своїй особливій думці вказали, що на підставі обвинувачень проти заявника таку заборону можна було б визнати допустимою.

Мабуть таку оцінку Суду можна назвати переломною, якщо згадати скількома заявникам не вдавалося до цього переконати Суд у тому, що негативні публікації у пресі призвели до упередженості суду по відношенню до їх справи. Наприклад, у справі Хошильдт проти Данії ¹⁵ Комісія ¹⁶ погодилася із тим, що справа заявника була досить широко освітлена у пресі, але не визнала того, що це могло жодним чином вплинути на результат справи, зазначивши при цьому, що „в певних випадках інтенсивна кампанія у пресі може загрожувати справедливості розгляду справи”. В цій справі порушення статті 6 § 2 встановлено не було.

Підхід, запроваджений справою Ворм , було підтверджено і у нещодавній справі Туранчо і Юлі проти Франції ¹⁷, де заявників - журналіста та редактора видання - було засуджено за друкування статті про кримінальну справу, яка тривала. Справа стосувалася вбивства, що було скоєне молодим чоловіком та його дівчиною, які звинувачували у злочині один одного. При цьому молодий чоловік знаходився на волі (і у журналіста була можливість його інтерв'ювати), а дівчина утримувалася під вартою. Засуджуючи заявників, французькі суди виходили з того, що надрукована стаття містила детальну версію подій, викладену молодим чоловіком у його інтерв'ю журналісту та витяги із заяв дівчини, зроблені нею в поліції. Таким чином, суттєва шкода була нанесена праву обох підозрюваних вважатися невинуватими до законного вироку суду, а також незалежності та неупередженості правосуддя, враховуючи можливий вплив цієї статті на присяжних. Суд погодився із висновком національних судів, що інтерес громадськості отримати інформацію про цей кримінальний процес не міг перевищити презумпцію невинуватості та право на справедливий і неупереджений суд, а отже порушення статті 10 Конвенції в цій справі встановлено не було ¹⁸.

Хочеться сподіватися, що в найближчому майбутньому практика Суду торкнеться питань позитивних обов'язків держави захищати обвинувачених від порушення приватними особами (в тому числі пресою) їх права вважатися невинуватими до законного рішення суду. До цього дня це питання не поставало напряму. Наприклад, у справі Дмітрієвс проти Латвії ¹⁸, скарга заявника на книгу, в якій він до рішення суду був названий вбивцею, хоч і була визнана неприйнятною ratione personae (оскільки книга була видана приватним видавництвом), але Суд зауважив, що „якщо допустити, що стаття 6 § 2 підіймає питання позитивних обов'язків держави захистити особу від порушення його прав третьою стороною, то заявник тим не менш не ініціював кримінальних чи цивільних процедур проти видавників книги, та, відповідно, не вичерпав доступних йому внутрішніх засобів”. Також у справі Бергенс Тіденде та інші проти Норвегії²⁰Суд вказав, що „національні суди мають розробити власні погляди відносно того, яка техніка подачі інформації повинна використовуватися журналістами”. Однак, на сьогоднішній день, при відсутності єдиного підходу до цих питань у всіх держав-учасниць, така позиція Суду, так як і розглянуті вище висновки по справах Санді Таймс, Ворм і Туранчо і Юлі , залишається скоріше виключенням за статтею 10, ніж позитивним обов'язком за статтею 6 § 2.

В той же час, говорячи про справедливість судового процесу та про презумпцію невинуватості як одну з його складових, неможливо ігнорувати чи недооцінювати ступінь впливу ЗМІ, що є „четвертою владою”. Це особливо актуально для країн, які не так давно встали на путь демократичного розвитку, оскільки в них преса не має необхідної незалежності, та досить часто через певне „замовлення” суди та правоохоронні органи відчувають шалений тиск засобів масової інформації, в яких з'являються статті про кримінальні справи, розслідування по яким ще не закінчено. Преса, що виносить на обговорення громадськості будь-які факти, підчас втручається в діяльність правоохоронних органів та створює проблеми не тільки для правосуддя, а й наносить суттєву шкоду особам, яким до вироку суду приписуються певні злочинні діяння. Через це Комітет Міністрів Ради Європи прийняв 10 липня 2003 року Декларацію про надання через ЗМІ інформації щодо кримінальних процесів , де „нагадуючи про прихильність основоположному праву на презумпцію невинуватості та справедливий судовий розгляд згідно статті 6 Конвенції, та основоположному праву на повагу до приватного і сімейного життя згідно статті 8 Конвенції ; … Приймаючи до уваги потенційно конфліктні інтереси, що захищаються статтями 6, 8 и 10 Конвенції, та необхідність зрівноважувати ці права з урахуванням кожної конкретної справи, при належній повазі до контролюючої ролі Європейського суду з прав людини в забезпеченні зобов'язань по Конвенції”, закликав засоби масової інформації та журналістів:

- в своїх репортажах ставитися до підозрюваних і обвинувачених як до невинуватих до тих пір, поки їх вина не буде встановлена судом, приймаючи до уваги, що вони користуються цим правом згідно статті 6 Конвенції;

- не створювати упередженого відношення до кримінальних розслідувань та судових процесів.

Комітет Міністрів відзначив, що повага до принципу презумпції невинуватості це невід'ємна частина права на справедливий судовий розгляд.

Відповідно, думки та свідчення щодо триваючого судового розгляду можуть поширюватися через ЗМІ тільки, якщо це не наносить шкоду презумпції невинуватості підозрюваного чи обвинуваченого.

Використана література:

1. Рішення Європейського Суду з прав людини:

http://www.echr.coe.int/ECHR/EN/Header/Case - Law/HUDOC/HUDOC+database.

2. Stephanos Stavros. The Guarantees for accused persons under Article 6 of the European Convention of Human Rights. - International Studies in Human Rights, Volume 24 .

3. „Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст”, Київ, 2004.

4. Joanne Armstrong Brandwood, “You say "fair trial" and I say "free press": British and American approaches to protecting defendants' rights in high profile trials” - New York University Law Review, November, 2000.

5 . “ Media law: prosecution of media for defaming a civil servant”, Case Comment - European Human Rights Law Review, 2004 , 4, 460-463.

6. Leading Cases of the European Court of Human Rights. Compiled, edited and annotated by R.A. Lawson & H.G. Schermers. - Ars Aequi Libri, 1997 .

7. В.Г. Бессарабов . „ Российские СМИ и прокуратура: противостояние или сотрудничество? ” , «Журнал российского права», № 7, июль 2001 г.

8. Clare Ovey, Robin C.A.White. European Convention on Human Rights. - Oxford , Third Edition.

9. Микеле де Сальвиа. „Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящейся к Европейской конвенции о защите прав человека и основних свобод. Судебная практика с 1960 - 2002”. – Санкт-Петербург, 2004.

-------------------------

1. Юрист Європейського Суду з прав людини, магістрант факультету прав людини Університету Роберта Шумана (м. Страсбург), аспірантка Академії Адвокатури України.

2. Будь-яки судження у цій статті виражають виключно власну думку автора та не є офіційною позицією Європейського Суду з прав людини.

3. Переклад з французької автора.

4. П'єр Береговий (1925 - 1993) – прем'єр–міністр Франції українського походження (син емігрантів з Хмельниччини). Його було звинувачено у фінансових махінаціях та відправлено у відставку, після чого у пресі одна за одною стали з'являтися публікації про його зловживання посадовим становищем, значне перевищення особистих витрат над задекларованими доходами та ін. Не витримавши натиску безпідставних звинувачень у ЗМІ, П'єр Береговий закінчив життя самогубством.

. Allenet de Ribemont v . France , № 15175/89, рішення від 10 жовтня 1995 р, надруковано: Series A no . 308.

6. Lavents v .  Latvia , № 58442/00, рішення від 28 листопада 2002 р.

7. Daktaras v . Lithuania , № 42095/98, рішення від 10 жовтня 2002 р., надруковане: ECHR 2000? X .

8. Y . B . and Others v . Turkey , №№ 48173/99 and 48319/99, рішення від 28 жовтня 2004 р .

9. Butkevicius v. Lithuania , № 48297/99, рішення від 26 березня 2002 р., надруковане: ECHR 2000?II.

10. Moiseyev v . Russia , № 62936/00, рішення про прийнятність від 9 грудня 2004 р.

11. Багато уваги питанню ролі преси як „раби ефективного відправлення правосуддя” приділив і Верховний Суд США. В його класичній прецедентній справі Sheppard v . Maxwell (384 U . S . 333, 350 – 1966), було зроблено висновок, що „преса не просто друкує інформацію про судові процеси, але й виступає гарантією запобігання помилкам правосуддя через віддання поліції, прокуратури та судових справ на пильне обстеження громадськості та її критицизм”. В іншій справі, Marshall v . United States (360 U . S . 310, 312-13 - 1959), суд зазначив, що „упередженість до обвинуваченого буде безсумнівною коли доказ, що є неприйнятним, досягає присяжних через пресу та враховується ними так, якби він був частиною доказів, наданих обвинуваченням”.

12. Рекомендація Судової палати по інформаційним спорам при президенті Російської Федерації № 2(11) від 24 грудня 1997 р. ”Про застосування принципу презумпції невинуватості в діяльності журналістів”.

13. Sunday Times v. the United Kingdom (no. 1) , № 6538 / 74, рішення від 26 квітня 1979 р. , надруковане: Series A no. 30 .

14. Worm v . Austria , № 22714/93, рішення від 29 серпня 1997, надруковане: ECHR 1997? V .

15. Hauschildt v . Denmark , № 22714/93, рішення від 24 травня 1989, надруковане: Series A no . 154.

16. У відповідності з Конвенцією в 1954 була створена Європейська Комісія з прав людини, яка проіснувала разом з Європейським Судом з прав людини до 31 жовтня 1999 р. За Протоколом №11 до Конвенції, який вступив в силу в 1998, Комісія припинила своє існування і був створений єдиний Європейський Суд.

17. Tourancheau and July v . France , № 53886/00, рішення від 24 листопада 2005 р.

18. Це рішення також було непростим, три судді із семи проголосували за порушення статті 10, вказавши в своїй особливій думці, що оскаржувана стаття лише прагнула викласти позицію кожного з підозрюваних та не містила висновків щодо вини когось із них, а отже не могла зашкодити презумпції невинуватості.

19. Dmitrijevs v . Latvia , № 62390.00, рішення щодо прийнятності від 9 листопада 2002 р.

20. Bergens Tidende and Others v . Norway , № 26132/95, рішення від 2 травня 2000 р., надруковане: ECHR 2000 IV