Анна Юдківськa*

Привілея проти самообвинувачення - в пошуках принципу ¹

Принцип захисту проти самообвинувачення закріплено у ст. 63 Конституції України: « Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом». Стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а саме пар. 3 пункт g) встановлює, що «Кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії:…не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним».

Принцип, що особу не має бути примушено діяти всупереч її інтересам, особливо що стосується викриття її участі у злочині, на думку деяких авторів бере свій виток у Талмудичному праві². Але видається, що відслідкувати розвиток сучасної процесуальної гарантії починаючи із такого джерела вкрай важко, загальноприйнятим вважається те, що народження цього права сталося у 1641 році, коли і Зіркова Палата³ і Вища Комісія були скасовані та процедура ex officio клятви⁴ була заборонена. Характеризуючи привілею проти самообвинувачення у справі Рейд проти Ховарда⁵ англійський суд зазначив:

«Привілея, яка була описана як «фундаментальний … захист свободи», не просто правило доказування, але основне та суттєве право в системі англосаксонського права. Воно виникло після скасування Зіркової палати у 1641 році та, вже у 1737 році було зазначено, що «немає правила більш усталеного у праві справедливості». Більш недавно, привілею біло описано як таку, що «має глибокі корні в англосаксонському праві».

Хочеться згадати в цьому аспекті розвиток прецедентного права Верховного Суду США, який бере свій початок із справи Браун проти Місісіпі⁶. В цій справі вперше було встановлено, що принцип процесуальної справедливості забороняє вимагання зізнань. Розвинення цього принципу досягло апогею у широковідомій справі Міранда проти Арізони⁷, де були сформульовані гарантії, які й досі звуться „попередження Міранди” (“ Miranda warnings ”). Ці гарантії зобов'язують роз'яснювати особі перед її допитом, що вона має право на мовчання, будь-які її показання можуть бути використані проти неї, при допиті може бути присутнім захисник, а також цей захисник може бути призначений судом, якщо особа не має коштів, щоб наняти його самостійно. В не менш відомій справі Гріфін проти Каліфорнії⁸ Верховний суд США відмовився, наприклад, дозволяти суддям чи прокурорам давати коментарі присяжним щодо відмови обвинуваченого давати показання, оскільки такі коментарі були «покаранням накладеним судом за реалізацію конституційної привілеї»Ріг. Так само не може прокурор оспорювати показання підсудного посилаючись на те, що після арешту та попереджень Міранди він зберігав мовчання та не пояснив поліції обставини справи, які він викладає в суді⁹.

Походження привілеї проти самообвинувачення саме в системі англосаксонського (змагального) права пояснюється такими причинами. Обвинувачений (або підозрюваний чи підсудний) має двояке становище у процесі – він одночасно є і стороною і джерелом доказів. І якщо слідчий (інквізиційний) процес бачить у ньому лише другу сторону, тобто об'єкт дослідження, з якого необхідно добути певні свідчення, то для змагального процесу він залишається стороною спору, а отже дача показань для нього має бути правом, а не обов'язком.

Процесуальна реалізація привілеї проти самообвинувачення в країнах загального права відрізняється від її реалізації у кримінальному процесі континентальних країн. В кримінальному процесі, наприклад, України обвинувачений не попереджається про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань чи за відмову від дачі показань. Що стосується країн англосаксонського права, то за умови згоди обвинуваченого давати показання до нього застосовується процедура допиту свідка, включаючи відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову відповідати на питання суду. Тобто, англосаксонський кримінальний процес не виділяє показання обвинуваченого як самостійне джерело доказів, його показання відносяться до показань свідків¹¹.

Звернемося до прецедентної практики Європейського суду з прав людини. Привілея проти самообвинувачення не сформульована у Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод у вигляді самостійного права, але Суд неодноразово заявляв, що право на справедливий судовий розгляд по кримінальних справах включає в себе «право кожного, кому пред'явлено кримінальне обвинувачення ... зберігати мовчання та не давати показання у підтвердження своєї винуватості»¹²

У справі Саундерс проти Сполученого Королівства¹³Суд заявив, що “право на мовчання та його складова частина право не давати показань проти себе в ст.6 Конвенції спеціально не згадані, але, тим не менш, вони є загальновизнаними міжнародними нормами, які лежать в сонові поняття справедливої процедури, про яку йде мова у ст.6 Конвенції». Його зміст – у захисті обвинуваченого від примусу з боку влади, що допомагає запобігти судовим помилкам та досягти мети, встановленій ст.6 Конвенції. Зокрема це право сприяє тому, щоб обвинувачення не використовувало докази, отримані всупереч волі обвинуваченого, за допомогою примусу чи насильства.

В цьому рішенні Судом вказав, що право не дават и свідчень проти себе – це складова частина права на мовчання , а «право на мо вчання » - найбільш ваговий елемент права не свідчити проти себе. Суть цієї доктрини була відображена у особливій думці суддів Мартенс ( Martens ) та Куріс ( Kuris ): « …право, що захищає від само обмови (право не надавати докази проти себе) є більш широким та охоплює право на мовчання (право не відповідати на запитання)».

Справа Саундерс стосувалася переслідування директора компанії, що здійснювала «захоплення» іншої компанії шляхом гри на біржовому курсі акцій власної компанії, завдяки чому створювалося помилкове враження про дійсну вартість акцій. За дорученням Міністерства торгівлі та промисловості було проведене адміністративне розслідування. За законом заявник мав відповідати на питання інспекторів міністерства, невиконання цієї вимоги могло призвести до пред’явлення йому обвинувачення у неповазі до суду, за чим могло йти покарання у вигляді штрафу або позбавлення волі строком до двох років. Це розслідування не носило кримінального характеру, а отже оскаржувати встановлення кримінальної відповідальності за відмову відповідати на запитання, тобто наполягати на праві не свідчити проти себе, було неможливо. Але в подальшому отримані таким чином свідчення - протоколи опитів заявника - були пред’явлені в якості доказу його вини та легли в обґрунтування обвинувального вироку. При розгляді справи в суді заявник заперечував свою участь у скоєнні протиправних діянь. Обвинувачення доводило його винуватість, використовуючи, зокрема, його показання інспекторам. Уряд підкреслював у Суді, що жодне із того, що стверджував заявник в ході опитів, не мало характеру самообвинувачення, навпаки, він давав пояснення на свою користь. Суд не прийняв цей аргумент, зазначивши, що «в будь-якому разі... право не свідчити проти себе не може бути розумно обмежене лише зізнанням у скоєнні правопорушення, або показаннями, які прямо носять інкримінуючий характер. Покази свідка, отримані за допомогою примусу, які зовні не виглядають інкримінуючими – такі як виправдувальні зауваження або просто інформація щодо фактів – можуть бути у подальшому розгорнуті в ході кримінального процесу на підтримку обвинувачення, наприклад, щоб протиставити їх іншим заявам обвинуваченого або поставити під сумнів показання свідка в судовому розгляді, або іншим чином підірвати довіру до нього». Суд встановив в даній справі порушення статті 6.

Проте захист права не свідчити проти себе не є абсолютним. Наприклад, за певних обставин допускається робити висновки із небажання підозрюваного, пояснити певні обставини. Ілюстрацією цьому є справа Джон Муррей проти Сполученого Королівства¹⁴ , в якій заявника було попереджено, що відмову відповідати на запитання або давати показання може бути витлумачено як підтвердження доказів його вини. В подальшому, при винесенні обвинувального вироку, національний суд виходив із висновків, що були зроблені з відмови заявника давати показання, (зокрема відмови пояснити своє перебування у будинку, де насильно утримувався співробітник поліції – таке пояснення в обставинах справи було необхідне). Суд наголосив на важливості права не свідчити проти себе, але він не зважив неприйнятним, в обставинах цієї справи, те, яким саме чином національний суд оцінив відмову обвинуваченого давати пояснення в тій ситуації, коли проти нього існували більш ніж вагомі докази. Суд заявив, що «право на мовчання» не є абсолютним. Незважаючи на його несумісність із спробою будувати обвинувачення виключно або головним чином на підставі мовчання обвинуваченого або його відмові відповідати на запитання, очевидним є те, що вказаний привілей не може запобігти тому, що факт мовчання буде братися до уваги в ситуаціях, які однозначно потребують роз’яснення. В цій справі заявника не було покарано за відмову співпрацювати із органами слідства на стадії розслідування, така відмова сама по собі не може бути доказом проти підозрюваного. На думку Суду, «тільки у тому випадку, коли докази проти обвинуваченого «вимагають» пояснення, яке обвинувачений може дати, але не дає, «керуючись здоровим глуздом, можна зробити висновок про відсутність такого пояснення і про наявність вини обвинуваченого».

В рішенні по справі Телфнер проти Австрії¹⁵ Суд встановив, що висновок суду про винуватить підсудного у ДТП, який було зроблено виключно на базі нічим не підтверджених доказів, наданих поліцією (машина була зареєстрована на мати підсудного, якого на момент пригоди не було вдома, потерпіла не впізнала водія, а лише надала номер машини), і мовчання підсудного (його небажання давати показання), рівнозначний перекладанню тягаря доведення на обвинуваченого, і становить таким чином, порушення принципу презумпції невинуватості.

В справі Джон Муррей, на відміну від справи Телфнер, існувала інкримінуюча заявника обставина, яка вимагала його пояснення, а отже національні суди діяли за «формалізованою системою, яка дозволяла відкрито керуватися здоровим глуздом в оцінюванні доказів. На цьому тлі неможливо сказати, що виведення розумних висновків з поведінки заявника мало наслідком перекладення тягаря доведення з обвинувачення на захист, а отже, порушення принципу презумпції невинуватості» (пар. 54)

Необхідно відмітити, що, як було зазначено у справі Саундрес, право не свідчити проти себе не поширюється на використання в кримінальному процесі інших доказів, які можуть бути отримані від обвинуваченого всупереч його бажанню шляхом примусу (такі як, наприклад, вилучення документів, отримання зразків крові, сечі та кожного покрову для проведення аналізу ДНК, або зразків записів голосівsup>¹⁶ - важливим, однак, залишається контроль Суду щодо того, чи були такі дії здійснені згідно закону, переслідували вони правомірну мету та пропорційні вони необхідності її досягнення. Тим не менш це не означає, що привілея проти самообвинувачення обмежена тільки усними свідченнями, як вже зазначалося вона є ширшою за право зберігати мовчання. Як було встановлено Судом у справах Функе проти Франції та Дж.Б. проти Швейцарії, вона може стосуватися і обов'язку надання певних документів фіскальним органам.

У справі Функе проти Франції¹⁷ заявник, громадянин Німеччини, працював торговим представником та мешкав у Франції. При розслідуванні порушень законодавства у зовнішньоекономічних відносинах, представники митниці разом із поліцією вимагали в нього надати документи стосовно його іноземних банківських рахунків. Через його відмову, митниця звернулася до поліцейського суду та суд наклав на заявника штраф та постановив надати запитані документи під загрозою штрафу за кожний день невиконання вимоги. Заявник скаржився, що призначення йому кримінального покарання за відмову надати митниці документи є порушенням його права не свідчити проти себе. Влада почала проти нього кримінальне переслідування, та він був змушений сприяти пред'явленню йому обвинувачення. Суд визнав, що «митні органи спровокували пред'явлення пану Функе обвинувачення з метою отримання деяких документів, щодо існування яких вони мали певні припущення, але не були повністю впевнені. Не маючи можливості, або не бажаючи отримати їх будь-яким іншим шляхом, вони спробувати примусити заявника надати докази правопорушення, яке він, напевно, скоїв. Особливості митного права не можуть виправдати порушення права любого обвинуваченого зберігати мовчання та не свідчити проти себе»¹⁸. Суд визнав порушення статті 6 Конвенції.

Дещо схожа ситуація спостерігалася і у справі Дж.Б. проти Швейцарії¹⁹, де податкові органи вимагали від заявника надання документів стосовно джерел його прибутку. Суд зазначив, що „матеріали, які вимагалися відрізнялися від матеріалів що мають незалежне від волі особи існування (про які мова йшла у справі Саундерс ), та виправдовують застосування примусу з боку влади”. Тим не менш хочеться відмітити, що Суд все ж таки не надав у цих рішеннях достатньо чіткого розмежування між цими ситуаціями та використанням примусу для отримання матеріалів, яке в рішенні по справі Саундерс було зазначено як законне.

Так, зовсім недавня справа Яллох проти Німеччини²⁰, стосувалася провокування блювоти підозрюваного у незаконному переміщенні наркотиків з метою вилучити пластиковий пакет з наркотиками, який він ковтнув. В цій справі Суд зазначив, що докази, здобуті в цій справі, а саме наркотики заховані у тілі заявника та добуті із примусовим застосуванням блювотних засобів, можуть підпадати під категорію матеріалів що мають незалежне від волі особи існування, використання яких за загальним правилом не заборонено в кримінальному процесі. Однак, існують декілька елементів, які відрізняють цю справу від прикладів, перелічених у справі Саундерс. Останні стосувалися тілесних матеріалів, що мають бути подані на судову експертизу (наприклад для виявлення рівню алкоголю у крові). В цій справі матеріали, що було вилучено, слугували безпосереднім доказом проти заявника. По-друге, заявник у цій справі зазнав серйозне втручання у своє тіло, не без ризику для здоров'я Та, наостаннє, таке втручання було визнано судом таким, що досягло мінімального рівня жорстокості, щоб кваліфікувати його як нелюдське, та таке що принижує гідність поводження, всупереч вимогам ст..3 Конвенції. Отже Суд вирішив, що принцип привілеї проти самообвинувачення застосовується в цій справі та, зваживши на рівень примусу в цій справі, відсутність достатніх процесуальних гарантій а також те, що здобуті таким чином докази полягли в основу обвинувального вироку, дійшов до висновку щодо порушення права не свідчити проти себе, та, відповідно статті 6 Конвенції.

Суд відхилив скаргу на порушення принципу презумпції невинуватості і права не свідчити проти себе у справі Ален проти Сполученого Королівства²¹, де заявника було засуджено за надання фіскальним органам фальшивої інформації щодо своїх прибутків. Суд встановив, що на відміну від справ Функе та Дж.Б. заявника було піддано покаранню не за відмову надати інформацію яка може бути використана проти нього у можливому або вже порушеному кримінальному процесі. Його було засуджено за надання фальшивої інформації, іншими словами за обман. Це не був приклад примусового самообвинувачення щодо правопорушення яке він попереднє здійснив; це було окреме самостійне правопорушення. Суд зазначив, що привілея проти самообвинувачення не може бути інтерпретована як така, що дає загальний імунітет щодо дій направлених на уникнення фіскального контролю.

Аналогічний підхід було застосовано і у двох відносно недавніх справах проти Австрії – Вех²² та Ріг²³. Заявники в обох справах були власниками автомобілів, щодо яких було зафіксовано перевищення швидкості. На вимогу владних органів, у відповідності до внутрішнього законодавства щодо безпеки руху, обидва заявники надали інформацію про осіб, що керували транспортним засобом на момент перевищення швидкості. Але інформація була неповною та неточною, через це обох заявників було піддано покаранню. Вони скаржилися на порушення їх права не свідчити проти себе. Суд зазначив, що переслідування за перевищення швидкості велося проти невстановлених осіб, і не було жодної підстави стверджувати, що таке переслідування взагалі могло бути порушене проти заявників, оскільки проти них не було жодної підозри. Покарання заявників відбулося саме через надання неточної інформації – окреме правопорушення, не пов'язане з перевищенням швидкості, а отже жодного зв'язку із привілеєм проти самообвинувачення та права не свідчити проти себе Суд не встановив. З цим, однак, не погодились судді Хаджієв ( Hajiyev ) та Джебенс ( Jebens ), які у своїй окремій думці у справі Ріг зазначили, що заявника було, де-факто, поставлено під загрозу кримінального обвинувачення – якщо б він зізнався, що він сам був за кермом автомобілю, справу було б порушено проти нього. При такому підході можного говорити про те, що рівень примусу в цих справах був таким, що порушив суть привілеї проти самообвинувачення²⁴.

У справі Кондрон проти Сполученого Королівства²⁵ заявників звинуватили в збуті та зберіганні з метою збута героїну. Адвокат порадив їм не давати показань на досудовому слідстві, оскільки вони знаходились у стані наркотичного сп'яніння (хоча лікар не погодився з цим ствердженням). Вони дали покази тільки на суді. Суддя поставив перед присяжними питання, чи не слід розцінювати мовчання підсудних на стадії досудового слідства як один з факторів, що свідчить про їхню винуватість. Заявників було признано винними. Суд зазначив, що рішення щодо можливого порушення Конвенції наданням присяжним можливості робити певні висновки із факту мовчання підсудних необхідно оцінювати, виходячи з конкретних обставин справи. Але обґрунтування вини підсудних повністю або значною мірою на факті їх мовчання не відповідає вимогам права не свідчити проти себе. Через відсутність належного інструктування присяжних Суд визнав у цій справі порушення права заявників на справедливий судовий розгляд.

Питання впливу доказів, отриманих з порушенням права не свідчити проти себе, на справедливість судового розгляду у цілому було піднято у справі Сервіс проти Франції²⁶, в якій свідчення отриманні від заявника в ході військової дисциплінарної процедури (які Суд, до речі, визнав такими, що заявник був змушений дати, зважаючи на ієрархічну владу офіцера, що проводив розслідування) були включені у подальшу кримінальну справу, порушену відносно того ж питання. Суд відхилив скаргу заявника на порушення статті 6 Конвенції, оскільки рішення національного суду ґрунтувалося переважно на інших доказах, отриманих в ході кримінального розслідування, а отже ці свідчення не мали жодного ефекту упередженості на справедливість судового розгляду. Приблизно такий же підхід було застосовано і у справі Аверіл проти Сполученого Королівства²⁷ де Суд не погодився із заявником що визнання його винним на підставі відмови давати показання порушило принцип презумпції невинуватості та право на справедливий судовий розгляд, оскільки було встановлено, що рішення національного суду на користь обвинувачення ґрунтувалося на інших переконливих доказах.

У двох справах проти Ірландії – Хіней та МакГінес²⁸ і Квін²⁹ Суд визнав порушення принципу презумпції невинуватості і права на справедливий судовий розгляд. Усіх трьох заявників було заарештовано за підозрою в серйозних терористичних злочинах. Після того, як поліція попередила їх про право не відповідати на запитання, від них зажадали, відповідно до положення національного законодавства про злочини проти держави, докладно розповісти про своє місцеперебування на час вчинення відповідних злочинів. Пан Хіней і пан МакГінес відмовилися відповідати на будь-які запитання. Їх було обвинувачено у членстві в нелегальній організації і в ненаданні пояснень про своє місцеперебування; пізніше їх було виправдано стосовно першого злочину, але визнано винними у другому злочині й ув'язнено строком на шість місяців. Пан Квін заперечував будь-яку причетність до подій, про які його запитували, і відмовився повідомити, де він перебував у час, коли вони відбувалися. Його було обвинувачено у зв'язку з відмовою розповісти про своє місцеперебування й ув'язнено строком на шість місяців. Суд визнав, що ступінь примусу у цих справах (у зв'язку із існуванням відповідної норми внутрішнього законодавства про злочини проти держави) перешкодила здійсненню прав, про які йдеться, оскільки заявники залишалися перед вибором: або надати інформацію, або дістати строк ув'язнення. Необхідність підтримання безпеки і громадського порядку, на що посилався уряд, не могли служити виправданням такого примусу, а отже, відбулося порушення права заявників на мовчання та права не свідчити проти себе.

Порушення права не свідчити проти себе констатував Суд і в недавній справі Шенон проти Сполученого Королівства³⁰, де поліція пред'явила заявникові обвинуваченнґ у складені неправдивих бухгалтерських звітів та злочинній змові із метою шахрайства. Він був викликаний до слідчого з метою відповісти на запитання щодо кола осіб, яки могли б отримати вигоду в результаті складення ним неправдивих звітів. Заявник не з'явився до слідчого, оскільки гадав, що його відповіді на запитання слідчого можуть бути використані проти нього. Через це заявника було засуджено та піддано штрафу за скоєння злочину, що полягав у відмові без поважної причини виконати вимоги слідчого. Оцінюючи ступінь примусу у цій справі, Суд прийняв до уваги ту обставину, що заявникові уже було пред'явлене обвинувачення в скоєнні злочину, та у цих обставинах його співбесіда із слідчим привела б того, що від нього, скоріш за все, зажадали інформації, яка б у подальшому стала предметом дослідження у розслідуванні кримінальної справи проти нього.

Таким чином, інтерпретація привілеї проти самообвинувачення Європейським Судом відносно нова та достатньо складна. Але певні висновки для відповіді на питання щодо того, наскільки повно право особи зберігати мовчання реалізується в українському кримінальному процесі можна зробити.

Як вже було згадано, право не свідчити проти себе закріплене в статті 63 Конституції України, та в силу її безпосередньої дії одразу ж почало застосовуватися в судово-слідчій практиці. За загальним правилом, судді сьогодні не визнають в якості доказів показання підозрюваних і обвинувачених, якщо їм не роз'яснено право не свідчити проти себе. Але чи означає це, що на практиці більш не існує порушень вказаного права? Навпаки – існує безліч способів, як обійти це правило. Автор цієї статті у власній адвокатській практиці неодноразово зустрічалася із тим, що при першому допиті (зрозуміло, без адвоката) підозрюваному роз'яснюється, що стаття 63 Конституції передбачає кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань або дачу завідомо неправдивих показань. Переляканий підозрюваний пише у протоколі: «значення статті 63 Конституції мені роз'яснено». Видається, що це формулювання треба змінити на «право не свідчити проти себе мені роз'яснено». Інший найпоширеніший спосіб обійти закон – це допит де-факто підозрюваного як свідка під загрозою кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань чи дачу завідомо неправдивих показань. Як було показано вище, така боротьба за встановлення істини у кримінальному процесі навряд чи отримає підтримку з боку Європейського суду з прав людини. Видається, що для запобігання цій хибній практиці суди не повинні приймати в якості доказів показання осіб, допитаних у якості свідків на досудовому слідстві, якщо їх в подальшому було залучено як обвинувачених³¹.

Не можна не відмітити здивування, яке викликає п. 5 статті 5 0 проекту КПК, де вказано, що захисник зобов'язаний не перешкоджати встановленню обставин справи шляхом здійснення дій направлених на те, щоб схилити підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного до відмови від дачі показань. В цій нормі відображена класична радянська позиція що «визнання – цариця доказів», а отже відмова від дачі показань становитиме «перешкоджання встановленню обставин справи».

На жаль в проекті КПК не знайшло відображення положення, яке має слугувати важливою гарантією проти само-обмови та визнання вини під впливом фізичного чи психічного насильства: показання підозрюваного чи обвинуваченого, що були дані ним на досудовому слідстві без адвоката, та не підтверджені ним у суді має бути віднесено до недопустимих доказів. До речі, така норма міститься у Російському КПК (п. 1 ч. 2 ст. 75). Важливо також, щоб умова відсутності захисника включала і випадки добровільної відмови обвинуваченого від юридичної допомоги – щоб запобігти недобросовісним слідчим схилити підозрюваного чи обвинуваченого до вимушеної відмови від захисника, зробленої, зазвичай, «в обмін» на обіцяння слідчого звільнити з-під варти або іншим чином сприяти у позитивному вирішенні справи. Відповідне положення поклало б кінець катуванню у міліції – в ньому тоді б не було жодного сенсу.

Інша норма КПК, яка входить у протиріччя із привілеєю не свідчити проти себе – це пункт 2 ст. 301, за яким дозволяється оголошення в суді показань підсудного, даних під час дізнання та досудового слідства, у разі його відмови давати показання у суді. Цю ж норму успадкував і проект КПК – п.2 ст.381.

Хочеться сподіватися, що принцип привілеї проти самообвинувачення найде своє відображення у кримінальному процесі України та українські суди почнуть застосовувати практику Європейського суду з прав людини з цього приводу. Реалізація саме цього принципу могла б запобігти застосуванню тортур з метою вибивання зізнань, послабити вплив спадщини радянського інквізиційного кримінального процесу, та нарешті збільшила б кількість виправдовувальних вироків.

--------------------------

* Юрист Європейського суду з прав людини, магістр права та європейських наук
(Університет Роберта Шумана, м.Страсбург), пошукувач Академії адвокатури України

1. Будь-які судження у цій статті виражають виключно власну думку автора та не є офіційною позицією Європейського суду з прав людини.

2. Schlauri, R., Das Verbot des Selbstbelastungszwangs im Strafverbahren: Konkretisierung eines Grundrechts durch Rechtsvergleichung ( Zurich : Schulthess, 2003), p.39.

3. Зіркова палата ( Star Chamber) — Англійський особливий трибунал, створений у 1487 р. Для боротьби із бунтарями із числа знатті, пізніше виконував задачу розправи із супротивниками абсолютистського режиму. Скасована на початку революції актом Довгого парламенту (1641).

4. Запроваджена інквізиційною системою клятва ex officio полягала у вимозі до звинуваченої особи поклястися говорити правду до того, як їй буде повідомлено у чому саме її звинувачують.

5. Reid v Howard (1995) 184 CLR1, пар. 11-12.

6. Brown v. Mississippі, 297 U.S. 278 (1936).

7. Miranda v. Arizona, 384 U.S. 436 (1966)

8. Griffin v. California , 380 U.S. 609, 614 (1965).

9. Треба зазначити, що якщо правило Гріфіна стосується випадків коли прокурор за власною ініціативою звертає увагу присяжних на мовчання обвинуваченого, воно не застосовується до відповіді, яку має дати прокурор на припущення захисника щодо того, що держава не дала можливості його клієнту пояснити обставини справи – United States v. Robinson, 485 U.S. 25, 32 (1988).

10. Doyle v. Ohio, 426 U.S. 610 (1976).

11. Див.: Николайчик В. М., Уголовный процесс США. М., 1981. С . 22.

12. Наприклад, Funke v . France, No. 10828/84, рішення від 25 лютого 1993 р., Серія A256-A, § 44.

13. Saunders v. the United Kingdom , No . 19187/91, рішення від 17 грудня 1996 р., ECHR1996-VI.

14. John Murray v. the United Kingdom , No. 18731/91 , рішення від 8 лютого 1996 р., ECHR 1996-I.

15. Telfner v. Austria , No. 33501/96, рішення від 20 березня 2001 р.

16. див. справу P . G . and J.H. v. the United Kingdom , No. 44787/98 , рішення від 25 вересня 2001 р., ECHR 2001-IX.

17. Funke v. France , N o. 10828/84, рішення від 25 лютого 1993 р, Серія A 256-A.

18. Там само , §44.

19. J . B . v. Switzerland , N o. 31827/96, рішення від 3 травня 2001 р., ECHR 2001-III

20. Jalloh v. Germany , N o 54810/00, рішення Великої палати від 11 липня 2006 р.

21. Allen v. the United Kingdom , No. 76574/01 , рішення від 10 вересня 2002 р., ECHR 2002-VIII.

22. Weh v. Austria , No. 38544/97 , рішення від 8 липня 2004 р.

23. Rieg v. Austria , No. 63207/00 , рішення від 25 березня 2005 р.

24. Аналогічні застереження зробили у справі Weh v. Austria судді Lorenzen, Levits та Hajiyev.

25. Condron v. the United Kingdom , No. 35718/97 , рішення від 2 травня 2000 р., ECHR 2000-V.

26. Serves v. France , No. 20225/92 , рішення від 20 жовтня 1997 р., ECHR 1997-VI.

27. Averill v. the United Kingdom , No. 36408/97 , рішення від 6 червня 2000 р., ECHR 2000-VI .

28. Heaney and McGuinness v. Ireland , No. 34720/97 , рішення від 21 грудня 2000 р., ECHR 2000-XII .

29. Quinn v. Ireland , No. 36887/97 , рішення від 21 грудня 2000 р.

30. Shannon v. the United Kingdom , No. 6563/03 , рішення від 4 жовтня 2005 р.

31. Про це ж, до речі, говорить і п.20 Постанови Пленуму ВСУ «»Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. «Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст.63 Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування».