Анна Юдківська*

Законність переносу тягаря доведення на обвинуваченого в кримінальному процесі з погляду міжнародних стандартів ¹

"«C'est que, voyez-vous, monsieur, disait le petit Francais, mon cas est exceptionnel.  Je suis innocent!» Nous sommes tous des cas exceptionnels.  Nous voulons tous faire appel de quelque chose! Chacun exige d'etre innocent, a tout prix, meme si, pour cela, il faut accuser le genre humain et le ciel." 

Albert Camus , La Chute

(« Але ж, мсьє, - говорив маленький француз, - у мене виключний випадок. Я невинуватий!» Ми всі – виключні випадки. Ми всі хочемо апелювати з того чи іншого приводу. Кожен вимагає, щоб його визнали невинуватими в будь-якому разі, навіть якщо для цього буде потрібно звинуватити весь людський рід та небо.»

Альбер Камю, Падіння .)

Один із найважливіших елементів презумпції невинуватості полягає в забороні покладати тягар доведення вини на обвинуваченого. У відповідності до ст. 62 Конституції України, ст. 22 КПК України, тягар доведення вини покладається на суд, прокурора, слідчого та особу, що проводить дізнання.

С.В. Познишев у своїй книзі «Елементарний підручник російського кримінального процесу» ²наводить такий вираз французьких адвокатів: «Пане прокурор! Я тут не для того, щоб доводити; я тут для того, щоб показати, що Ви нічого не довели».

Принцип покладання тягаря доведення на сторону обвинувачення відомий російському кримінальному процесу ще за часів Судових Уставів Імператора Олександра II (1864 р.) Так ст.102 Уставу кримінального судочинства вказувала, що обвинувачений не зобов'язаний доводити будь-що та може навіть взагалі не відповідати на поставлені йому запитання.

Але якщо за тих часів законодавство містило певні виключення з цього загального правила (про що буде згадано нижче), сучасний вітчизняний кримінальний процес таких виключень не запроваджує.

Три роки тому в російській пресі розгорілася жарка дискусія з приводу пропозиції заступника Генерального прокурора ввести закон, за яким у справах про корупцію обвинувачений мав би довести легальність походження своїх доходів. Він також пропонував затвердити правову норму, яка б дозволяла правоохоронним органам відбирати майно у підозрюваних у тероризмі, або вимагати доказів його легального набуття. Тоді заступнику Генерального прокурора поставили у провину повне ігнорування Конституції та норм міжнародного права щодо принципу презумпції невинуватості, та спробу повернутися до інквізиційного процесу ³

Але чи виключають взагалі норми міжнародного права та національних законодавств країн світу можливість існування правових або фактичних презумпцій, що переносять тягар доведення невинуватості на обвинуваченого?

Звернемося до практики Європейського суду з прав людини. Органи Європейської Конвенції з прав людини та основних свобод тлумачать пункт 2 статті 6 Конвенції (стаття 6-2) як такий, що покладає тягар доведення на сторону обвинувачення. Обвинувачений не має доводити свою невинуватість або меншу вину чи обставини, що виключають його відповідальність; саме органи обвинувачення мають довести його вину у інкримінованому злочині.

В класичній справі Барбера, Месеге і Джабардо проти Іспанії Суд заявив, що принцип презумпції невинуватості “… вимагає , між іншим, щоб при виконанні своїх обов'язків члени суду не виходили з переконання чи припущення, що обвинувачений здійснив інкриміноване діяння, тягар доведення покладено на сторону обвинувачення та всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого» ⁴. Поряд з цим у світлі вимог Статті 6-2 Суд допускає існування в національному законодавстві презумпцій, що переносять тягар доведення невинуватості на обвинуваченого, якщо це обмежено “розумними лімітами, які враховують важливість того, що поставлено на карту для обвинуваченого, та забезпечують його право на захист.” ⁵ Тобто у справах, де мова йде про такі фактичні презумпції, що існують у законодавстві ряду країн, увага приділяється тому, чи була у обвинуваченого можливість ефективно захищатися та спростовувати існування інкримінованих фактів, які презюмуються.

Так, Європейська Комісія не визнала таким, що порушує Статтю 6 Конвенції положення законодавства Великобританії, відповідно до якого при певних обставинах презюмується, що особа, яка живе з проституткою існує за рахунок проституції ⁶. При цьому, виправдовуючи переніс тягаря доведення, вона зазначила, що інший розподіл тягаря доведення зробив би задачу сторони обвинувачення неможливою.

Крім того, було наголошено на необхідності переконатися, що фактичні презумпції не є такими, що „сформульовані надмірно широко або невиправдано дорівнюють презумпції вини”. Цей аспект ставить досить строгі рамки переносу тягаря доведення та забороняє, наприклад робити висновки із мовчання обвинуваченого за відсутності інших достатньо суворих доказів його причетності до злочину.

Схожа позиція була прийнята Судом у справі Салабяку проти Франції. Заявника у цій справі було затримано на кордоні із пакетом наркотиків, який він помилково (за його словами) взяв замість свого вантажу. Йому було пред'явлене обвинувачення у порушенні законодавства щодо громадського здоров'я та митного законодавства щодо контрабанди, згідно якого особа, що перетинає кордон та має заборонені товари, несе відповідальність за контрабанду, якщо вона не доведе наявності форс мажорних обставин. Потім його було виправдано за першим пунктом обвинувачення, але визнано винним у другому. Суд зазначив, що „Держави – учасниці залишаються вільними застосовувати кримінальний закон до діяння, що виходить за межі нормального здійснення одного з прав, що захищаються Конвенцією, та, відповідно, визначати складові елементи такого правопорушення. Зокрема, та знов у принципі, Держави – учасниці можуть за певних обставин, карати через простий чи об'єктивний факт як такий, незважаючи на те, чи став він наслідком злочинного наміру або недбалості. Приклади таких правопорушень можна знайти в законодавстві держав-учасниць» ⁷.

Але зберігання заборонених товарів , які були незаконно імпортовані, не становило порушення за французьким митним законодавством. Справа полягала саме у презюмуванні факту контрабанди, тобто того, що заявник перетинув кордон із забороненим товаром. Та Суд встановив, що необхідні „розумні межі” такої презумпції не були перевищені, оскільки національний суд надав заявникові свободу у проведенні оцінки ситуації і взяв до уваги обставини справи (наприклад те, що заявника було попереджено працівниками авіаліній, що він не може брати жодного вантажу, якщо він не впевнений що вантаж йому не належить), та виправдав його за першим пунктом обвинувачення. Отже, порушення статті 6-2 у цій справі не було. Аналогічне обґрунтування застосував Суд і у справі Фам Онг проти Франції ⁸, яка стосувалася тієї ж самої презумпції французького митного законодавства.

Однак, чи встановлює Конвенційна юриспруденція межі перегляду таких презумпцій? Чи дано Державам учасницям carte blanche переносити у подібних ситуаціях тягар доведення стосовно mens rea елементу правопорушення, якщо вони гарантують обвинуваченому можливість довести свою невинуватість та виправдати себе? До певної межі відповідь на це запитання була дана у справі Лінгенс та Лейтгеб проти Австрії ⁹, де заявників було обвинувачено у наклепі. Хоча за австрійським законодавством органи переслідування не були зобов'язані довести намір наклепу з боку обвинувачених (вони тільки мали довести наклепницький характер коментарів у пресі), останні могли уникнути засудження шляхом доведення правдивості своїх тверджень. Комісія об'явила заяву явно необґрунтованою, зазначивши, однак, що переніс тягаря доведення стосовно наміру обвинувачених виражає спеціальний обов'язок, накладений національним законодавством на авторів наклепницьких тверджень, переконатися у своєї можливості довести їх правдивість ¹⁰

(Це ж саме, до речі, можна сказати і про справу Салабяку – на осіб накладено більш суворі вимоги щодо переконаності відносно відсутності наркотиків у їхньому вантажу. Можливість довести форс-мажорні обставини охороняє позицію тих, хто діяв обережно у ситуації.)

Справа А.Г. проти Мальти ¹¹стосувалася законодавчої презумпції вини директора компанії в будь-якому правопорушенні у діяльності компанії, якщо тільки він не доведе, що він не знав про це правопорушення та зробив все можливе, щоб попередити його скоєння. Комісія не знайшла, що ця законодавча вимога до заявника довести, що він не знав про скоєне правопорушення та сумлінно виконував свої обов'язки керівника компанії є несумісною із принципом презумпції невинуватості та становить неспростовну презумпцію вини. Заяву було визнано явно необґрунтованою.

У справі Радіо Франс та інші проти Франції ¹² директора публікацій національної телерадіомовної компанії було визнано винним в публічному наклепі на посадову особу держави (разом із журналістом, який повідомив і в прямому ефірі і у повторі інформацію, отриману з газетного джерела). Національні суди вирішили, що, як директор публікацій каналу, він може не нести відповідальність за перше повідомлення, що вийшло в прямому ефірі. Але його було притягнуто за повторення повідомлення, оскільки за внутрішнім законодавством директор публікацій несе відповідальність за інформацію що має бути випущена в ефір. Заявник скаржився, що така неспростовна презумпція його відповідальності, що прямо витікає із його функцій, незважаючи на будь-які докази які він міг би надати, порушує його презумпцію невинуватості, оскільки органи обвинувачення були позбавлені обов'язку довести його намір скоїти злочин, в той час як він був позбавлений можливості встановити факти, здатні виправдати його.

Суд не погодився із заявником і зазначив, що оскаржуване положення національного законодавства про пресу, яке має на меті покарати директора публікацій за неналежне виконання свого обов'язку перевірити зміст інформації що піде до ефіру, не може бути як таке піддане критиці в тих обставинах, коли він мав змогу зробити таку перевірку. Суд помітив, що „декілька елементів мають бути доведені перед тим, як директора публікацій може бути засуджено: він повинен мати статус директора публікацій, образливі висловлювання повинні бути розповсюджені та носити характер наклепу, та зміст висловлювань повинен бути перевірений перед виходом до ефіру». Але, як зазначив Суд, «в цій справі труднощі полягають в тому, що ця презумпція поєднана з іншою, а саме із презюмуванням того, що наклепницькі висловлювання зроблені недобросовісно. Однак, ця друга презумпція не є неспростовною; хоча іноді обвинувачені не можуть встановити правдивість наклепницьких висловлювань, вони можуть спростувати презумпцію встановивши їхню добросовісність. Так, заявники могли встановити добросовісність директора публікацій, доказавши, що оскаржувані висловлювання мали законну мету, поза всякою особистою ворожнечею, були зроблені після серйозного дослідження та стриманою мовою» ¹³.

Таким чином Суд не знайшов порушення статті 6-2, визнавши, що зважаючи на важливість того, що поставлено на карту – запобігання наклепу та образливих висловлювань через ЗМІ шляхом вимоги до директорів публікацій виконувати належним чином свої обов'язки – національний суд не перевищив необхідні „розумні межі”, які дозволяють переносити тягар доведення на обвинуваченого.

Так само і у справі Браун проти Сполученого Королівства ¹⁴Суд не визнав несумісним із вимогами ст. 6-2 Конвенції положення законодавства, згідно якого директор засобу масової інформації, яке оприлюднило ім'я жертви зґвалтування, несе кримінальну відповідальність за порушення Акту про статеві злочини, якщо тільки він не доведе, що він не знав та не міг знати про намір такого оприлюднення.

Питання переносу тягаря доведення неодноразово поставало перед Судом у зв'язку із положеннями законодавств деяких країн про безпеку руху, яке передбачає відповідальність у вигляді штрафу, що накладається на власника транспортного засобу в тих випадках, коли не можна встановити особу, що керувала цим транспортним засобом під час споєння порушення правил дорожнього руху.

Наприклад, у справі Фалк проти Нідерландів ¹⁵, на заявника було накладено адміністративний штраф за дорожньо-транспортну пригоду з автомобілем, який було зареєстровано на його ім'я. Заявник оскаржив рішення про накладання штрафу прокурору, вказавши у скарзі ім'я та адресу особи, що керувала автомобілем в момент пригоди. Скаргу було відхилено через вищевказане положення закону. Цей закон, однак, мав низку виключень із правила про об'єктивну відповідальність. Наприклад, від відповідальності звільнявся власник транспортного засобу в тих випадках, коли він доведе, що його автомобілем керувала інша особа проти його волі. Верховний суд Нідерландів відхилив касаційну скаргу заявника та зазначив, що правило про об'єктивну відповідальність, яке міститься у вказаному законі, не порушує п.2 статті 6 Європейської Конвенції.

Суд нагадав, що презумпції права чи факту не заборонені, якщо вони пропорційні законній меті. В даному випадку мета полягала в ефективному забезпеченні безпеки руху та створення умов при яких порушення правил дорожнього руху не залишаються без покарання у тих випадках, коли неможливо встановити особу, що керувала автомобілем. Таким чином, на думку Суду, принцип пропорційності було дотримано, та Суд визнав, що стаття закону, яка зобов'язує власника автомобілю взяти на себе відповідальність за наслідки свого рішення довірити керування іншій особі, не суперечить п.2 статті 6 Конвенції. Скаргу було визнано явно необґрунтованою.

В одній з відносно недавніх справ, Блюм проти Австрії ¹⁶, на фермі, що належала заявникові, було виявлено двох іноземних робітників, які не мали дозволу на працевлаштування в Австрії. Один із них пояснив, що допомагав заявникові на фермі в обмін на їжу та житло. На цій підставі заявника було звинувачено у нелегальному наймі іноземців та запропоновано надати пояснення щодо цього факту. Заявник скаржився, що вимога суду надати докази щоб спростувати обвинувачення проти нього, дорівнювала переносу тягаря доведення, несумісному з вимогами презумпції невинуватості. Але Суд зазначив, що факт знаходження нелегальних працівників на фермі заявника становив prima facie обвинувачення проти останнього, яке вимагало пояснень з його боку, а «отже розумні межі», встановлені статтею 6-2 не було перевищено.

У справі Яношевич проти Швеції ¹⁷та в аналогічній справі Компанія "Вестберґа Таксі Актіеболаґ" та Вулич проти Швеції ¹⁸, де через надання неправильної податкової інформації заявникам було наказано сплатити податкові штрафи, заявники скаржувались на майже непереборний тягар доведення відсутності потреби встановити податкові штрафи.

В цій справі Суд зазначив, що заявники все ж таки мали можливість надати докази на підтвердження відсутності підстав для стягнення податкового штрафую Оцінюючи питання балансу інтересів, Суд зважив на фінансові інтереси держави та дійшов висновку щодо «розумного обмеження» та, відповідно, відсутності порушення ст. 6-2 Конвенції.

Таким чином, при вирішенні питання щодо відповідності переносу тягаря доведення статті 6-2 Конвенції, необхідно переконатися у законній меті такого переносу та його пропорційності цій меті. Крім того, Суд має упевнитись що обвинувачений має достатньо можливостей захистити себе від несправедливого засудження. Суворість покарання також має бути фактором, якій необхідно взяти до уваги.

Дещо інший підхід запровадив Верховний Суд США. Положення про належний правовий процес ( D ue P rocess C lause ) Чотирнадцятої поправки до Конституції США забороняють суддям давати присяжним інструкції, що переносять на обвинуваченого тягар доведення будь-якого елементу складу злочину. Як зазначив Верховний Суд США у справі Карелла проти Каліфорнії ¹⁹, інструкції присяжним, які містять презумпції щодо переносу тягаря доведення, «паплюжать презумпцію невинуватості обвинуваченого та втручаються в задачу встановлення істини, яка покладена виключно на присяжних». Дві класичних справи з цього приводу набули широкого застосування в подальшій практиці. Обидві вони стосувалися обвинувачення у навмисному вбивстві. У першій, Сандсторм проти Монтани²⁰, суддя проінструктував присяжних, що «закон презюмує, що особа воліє настання звичайних наслідків своїх навмисних дій». Присяжні знайшли заявника винним, та він оскаржив вирок, стверджуючи, що подібні інструкції дорівнювали переносу тягаря доведення. Верховний суд штату Монтана відхилив цей аргумент, зазначивши, що «деякий переніс тягаря доведення є допустимим», та «єдиним тягарем покладеним на обвинуваченого в цій справі було довести «певні» докази». З цим не погодився Верховний суд, вказавши, що присяжні могли інтерпретувати ці інструкції як висновки щодо переносу тягаря доведення, та «така інтерпретація була б несумісною із Чотирнадцятою поправкою щодо вимоги до Держави довести кожен елемент складу злочину поза розумним сумнівом». В наступній справі, Франсіс проти Франкліна ²², інструкція присяжним що «діяння дієздатної особи презюмуються бути продуктами її волі» також була визнана несумісною із належним правовим процесом ²².

В той же час Верховний суд США відрізняє інструкції, що створюють обов'язкову презумпцію переносу тягаря доведення (та є порушенням презумпції невинуватості) від інструкцій, що дозволяють «допустиме припущення» - пропонування присяжним певного висновку, якщо Держава доведе інкриміновані факти. У згаданій справі Франсіс суд зазначив: «допустиме припущення не звільняє Державу від її тягаря доведення тому що все одно вимагає, щоб Держава переконала присяжних що запропонований висновок базується на доведених фактах». Так, згідно прецедентній практиці американських судів, відповідають Конституції презумпції, щодо, наприклад, концентрації алкоголю в крові особи під час керування транспортним засобом такої ж самої як та, що показав тест який було зроблено в подальшому ²³; або презумпція наміру особи вбити лісову тварину якщо вона в певний час включала фари свого транспортного засобу та має зброю ²⁴.

Законне покладання тягаря доведення на обвинуваченого (або презумпція вини) також має довгу історію. В Англійському Праві Корони 1762 р. було зазначено: «В будь-якому випадку вбивства, якщо факт вбивства встановлено, всі обставини випадку, випадковість чи необхідність мають бути доведені обвинуваченим … »²⁵. Цікаво згадати положення ст. 278 Кримінального кодексу Франції 1810 року: «До кожного злидаря або волоцюги, у якого буде знайдено річ або декілька речей, вартість яких перевищує 100 франків, та який не може довести законність їх набуття, буде застосовано покарання, вказане у ст. 276» ²⁶.

Сьогодні встановлений обов'язок обвинуваченого доводити свою невинуватість існує в законодавстві багатьох країн, переважно це стосується справ про порушення безпеки руху, тероризм, відмивання грошей, участь у заборонених організаціях.

Зрозуміло, що найбільш серйозні втручання в право на презумпцію невинуватості з'явилися в Сполученому Королівстві та Сполучених Штатах як реакція на посилення тероризму, і особливо після трагічних подій 11 вересня 2001 р. Такі втручання виходять із аргументу, що тероризм – це особлива справа. За висловом відомого англійського кримінолога Джона Леа, «.. розвиток переносу тягаря доведення та зниження стандартів доказування в області… тероризму є не відступом, а відображенням загального напрямку» ²⁷.

Близько п'яти років назад Верховний суд Китаю постановив, що всі обвинувачені по справах про медицинські злочини, злочини щодо забруднення навколишнього середовища та нападу на людей та тварин, мають доводити свою невинуватість.

Щодо міжнародно-правових норм, треба згадати положення пункту 7 статті 5 Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин (1988 р.), у відповідності до якого визнається сумісним із міжнародним правом переніс тягаря доведення законного походження доходів або майна, що підлягає конфіскації, на її власника. При цьому застосування такої міри не є обов'язковим та має відповідати принципам внутрішнього законодавства кожної із держав. Із 29 держав, що заповнили анкету при прийнятті цієї Конвенції, 22 повідомили, що це не допускається за їх законодавством.

Розділ 1 глави ІІІ Конвенції Ради Європи про відмивання, виявлення, вилучення та конфіскацію доходів від злочинної діяльності та фінансування тероризму (2005 р.) присвячений заходам, що вживаються на національному рівні, включаючи конфіскаційні заходи. (стаття 3). Пункт 4 статті 3 цього розділу вводить нову вимогу, згідно якої кожна Сторона повинна вжити законодавчих та інших необхідних заходів, для того щоб засуджений за серйозний злочин або злочини, визначені внутрішнім законодавством, був зобов'язаний продемонструвати джерело походження передбачуваних доходів або іншого майна, які підлягають конфіскації. При цьому обумовлюється, що дана вимога виконується таким чином, яким вона не суперечить  принципам внутрішнього законодавства ²⁸.

Безперечно, перенос тягаря доведення та питання його відповідності стандартам справедливого суду, створило складну та підчас неоднозначну судову практику в національних судах та у Європейському суді з прав людини. Головні дебати стосовно переносу тягаря доведення стосуються пропорційності такого втручання в презумпцію невинуватості. При цьому метою законодавчого закріплення переносу виступає запобігання певного ризику, такого як безчинство тероризму або трагічні наслідки водіння під впливом алкоголю. Али видається, що не повинно бути загального правила щодо переносу тягаря доведення, оскілки кожну справу має бути вирішено тільки з урахуванням всіх її особливих обставин. Прекрасний висновок зробив Лорд Биньам у справі Sheldrake v . DPP ²⁹, підсумовуючи ефект Страсбурзької концепції: «Конвенція не позбавляє законної сили фактичні або правові презумпції, але вимагає, щоб їх було застосовано з розумними обмеженнями та не свавільно. Держави вільні визначати складові елементи злочину, виключаючи вимогу mens rea . Але сутність та ефект будь-якої презумпції, небажаної для обвинуваченого, повинні бути вивчені та повинні бути розумними. Для будь-якого судового рішення щодо розумності та пропорційності, значення будуть мати можливість обвинуваченого спростувати презумпцію, зберігання права на захист, гнучкість в застосуванні презумпції, збереження повноважень суду оцінювати докази, важливість того, що поставлено на карту, та труднощі, з якими зіткнеться обвинувачення при відсутності презумпції. Міркування щодо безпеки не звільняють держави-учасниці від їхнього обов'язку дотримуватися основних стандартів справедливості. Виправданість будь-якого втручання в презумпцію невинуватості не може бути оцінено жодним емпіричним методом, а тільки вивченням всіх фактів і обставин застосування певної норми закону в певній справі».

----------------------------

* Юрист Європейського суду з прав людини, магістр права та європейських наук (Університет Роберта Шумана, м.Страсбург),
пошукувач Академії адвокатури України

1. Будь-які судження у цій статті виражають виключно власну думку автора та не є офіційною позицією Європейського суду з прав людини.

2. Познышев С.В. Элементарный учебник русского уголовного процесса. Москва, 1913. // Allpravo . Ru - 2004.

3. Див., наприклад, http://lenta.ru/articles/2004/05/21/presumption/index.htm

4. Barber a, Messegu e and Jabardo v . Spain , рішення від 6   грудня 1988 р., серія A n o 146, §   77.

5. Salabiaku v. France , №10519/83, рішення від 7 жовтня 1988, серія A n o 141-A, § 28 .

6. X. v. the United Kingdom , No. 5124/71, 42 C oll 135.

7. Salabiaku v. France , №10519/83, рішення від 7 жовтня 1988, серія A n o 141-A, § 27.

8. Pham Hoang v . France , № 13191/87, рішення від 25 вересня 1992.

9. Lingens et Leitgeb v . Austria , № 8803/79, рішення про неприйнятність від 11   грудня 1981 р., D . R . 26, p . 183.

10. Судові Устави Імператора Олександра II як виключення покладали onus probandi на обвинуваченого саме у справах про наклеп у пресі. Обвинувачений у дифамації мав, у випадках передбачених ст. 1039 «Уложения о наказаниях», надати письмові докази справедливості поширеної інформації. Автор відповідав за зміст свого твору, який містив образливі висловлювання, якщо не доведе, що публікація його твору була зроблена без його відома та згоди (ст. 1042, п. 1; 1040 —1041 Уложения о наказаниях.).

12. Radio France and others v. France , № 53984/00, рішення від 30 березня 2004 р. , CEDH 2004-II .

13. Там само, § 24

14. Brown v. the United Kingdom, № 44223 / 98, рішення про неприйнятність від 2 липня 2002 р

15. Falk v . the Netherlands , № 66273/01 , рішення про неприйнятність від 19   жовтня 2004 р.

16. Blum v . Austria , № 31655/02 , рішення від 3 лютого 2005 р.

17. Janosevic v . Sweden , №   34619/97, рішення від 23 липня 2002 р., CEDH 2002- VII .

18. V a stberga Taxi Aktiebolag and Vulic v .   Sweden , № 36985/97 , рішення від 23 липня 2002 р.

19. Carella v. California , 491 U.S. 263 (1989).

20. Sandstorm v . Montana , 442 U.S. 510 (1979)

21. Francis v. Franklin , 471 U.S. 307 (1985)

22. Англійські суди вирішили це питання дещо раніше. Найвідоміша справа Woolmington v . DPP (1935 АС 462) стосувалася вбивства чоловіком своєї жінки. Він визнав факт здійснення пострілу, але наполягав на випадковості цього пострілу в процесі сварки та погрози жінці власним самогубством. Суддя проінструктував присяжних, що якщо обвинувачення доведе поза розумним сумнівом, що постріл було скоєне саме обвинуваченим, то останній має довести що постріл був випадковим, в противному разі його має бути засуджено. Присяжні визнали обвинуваченого винним, але Палата лордів скасувала вирок, зазначивши, що саме на стороні обвинувачення полягав обов'язок довести кожен елемент складу злочину, включаючи і намір вбивства.

23. Davis v . Commonwealth , 8 Va . App .291, 381 S . E .2 d 11 (1989); для детального аналізу англійської судової практики стосовно цієї ж презумпції див. справу Sheldrake v . DPP (2004) UKHL 434 (2005 1 A . C .264 ( HL ), висновки якої набули широкого поширення в подальшому прецедентному праві.

24. Wilson v. Commonwealth, 225 Va.33, 301 S.E.2d 1 (1983)

25. Folio Edition, Clarendon Press, Oxford , 1762 p.255.

26. Цитується по: Ларин А. М. Презумпция невиновности. – М.: Наука, 1982

27. J. Lea “Terrorism, Crime and the Collapse of Civil Liberties”, www.bunker8.pwp.blueyonder.co.uk/misc/terror.htm p.14

28. Слід відмітити, що дане положення відноситься до процедур конфіскації та не повинне інтерпретуватись як обов'язок введення переносу на підозрюваного тягаря доведення своєї невинності у рамках кримінального процесу. Тут доречно згадати справу Європейського суду з прав людини Phillips v. the United Kingdom (№ 41087/98, рішення від 5 липня 2001 р.) в якій заявника було визнано винним у злочині, пов'язаному з наркотиками. На слуханні в Суді корони, де розглядалося питання конфіскації майна, суддя застосував положення законодавства, яке давало суду право вважати все майно, що протягом попередніх шести років було в розпорядженні особи винної в злочині, пов'язаному з контрабандою наркотиків, прибутком від торгівлі наркотиками. Заявник скаржився, що це порушило його право на презумпцію невинуватості, яке ґарантується статтею 6-2. Суд зазначив, що конфіскація є процедурою, аналогічною процедурі вирішення судом розміру штрафу, що має бути накладений на особу, яку в належному порядку було визнано винною в злочині. Пункт 2 статті 6 не стосується призначення міри покарання, а отже, Суд визнав, що ця стаття не застосовується до процедури конфіскації майна заявника.

29. Sheldrake v . DPP (2004) UKHL 434 (2005 1 A . C .264 ( HL ).